Ігор Савіцький пішов добровольцем до армії в 45 років 9 травня 2014 року. Вірніше – поїхав на власному авто і потрапив у добровольчий батальйон «Айдар». Служив під Старобільськом, а потім і дотепер – у м. Щастя Луганської області, має понад 100 бойових виходів (і за це нічого немає, хоч Президентом були обіцяні грошові винагороди).
Перегляньте також:
- Житель Тернопільщини вчинив підпал власного будинку, поки там була його матір
- Запорізька блогерка відвідала Бережани і залишилась у захваті
Солдат розповідає, що 3-4 червня 2014 року брав участь у штурмі м. Щастя. У вищому військовому керівництві України тоді не повірили, що погано озброєний і погано забезпечений загін прорвався углиб захопленої сепаратистами території на 70 км. У той час до підрозділу Ігоря входило 52 чоловіки, з озброєння мали один АК на трьох і два ріжки до нього. На запитання «Як же ви могли тоді так воювати і звільняти українські землі?» Ігор Савіцький відповів: «А так, були сильна злість і прагнення скоріше покінчити з бандитами. Зброю і боєприпаси захоплювали у ворогів, навіть продукти та техніку. Волонтерів тоді ще мало було, а держава на нас не звертала уваги, ніби нас і не було».
Звідси виникає таке запитання, на яке офіційні представники військової і цивільної влад не хочуть відповідати, ховають очі: «Чому на початку війни на Сході України армія, погано озброєна, погано керована й організована могла звільняти наші землі, а нині, коли вже нібито все є зі зброї і боєприпасів, військова техніка, армія добре навчена і реорганізована, цього не робиться, ще більше – віддаються території з великими втратами у живій силі і техніці? Взяти для прикладу хоч би те саме Дебальцеве». Всі воїни передової також не розуміють (але виконують!) такого перемир’я, коли гинуть їх товариші й багатьох тяжко ранить. Якраз у боях за Щастя Ігор отримав перше поранення. Говорить, що то пусте, куля пройшла навиліт крізь м’язи вище коліна.
«Потім були інші бої у складі «Айдару», наприклад, два місяці біля селища Металіст неподалік Щастя, – продовжує розповідь Ігор. – У цих місцях загинув не один наш воїн. Приблизно 10 липня керівництво нашого батальйону подало подання у вище військове керівництво країни щодо присвоєння посмертно п’ятьом бійцям Героя України, та так і до сьогодні родини бійців не отримали ні нагород, ні матеріальної компенсації. Саме за Щастя я отримав першу свою бойову нагороду, потім ще одну -за бої за с. Металіст. А 19 липня ми пішли в обхід на допомогу хлопцям з 80-ї окремої аеромобільної бригади ВДВ Збройних cил України, яких оточили в Луганському аеропорту. Дорогою вибили блокпост сепаратистів поблизу с. Григорівка. Тоді ми, 120 солдатів, підсилених 5-ма танками і 7-ма БТРами, прямо йшли на Луганський аеропорт. Та доля мене і моїх бойових побратимів випробувала по-особливому. Танк, на броні якого ми наступали, підірвався на керованій фугасній міні. Мені обпекло правий бік, а далі – темрява. Як потім виявилось, купа осколків вп’ялися у мене, в праву легеню. Із нас 5-ти двоє були тяжкопоранені, один – середньо, я і ще один вояк – легкопоранені. Весь екіпаж танка загинув. Царство небесне тим Героям! Далі – три довгих місяці лікування, реабілітація. Шкода, що втратив так багато часу, це ж скільки нечисті міг би ще знищити. Вперше мене оперували у Харківському військово-медичному центрі Північного регіону. Лікарі виймали найнебезпечніші для життя осколки. Щиро дякую лікарям Є. Скибі, В. Біленькому і В. Негодуйко. Через кілька днів оклигав і мене перевезли до Одеси, у військово-медичний центр Південного регіону, де оперував підполковник медичної служби Б. Кучер. Пам’ятаю, коли мені вводили наркоз, я, можливо, невдало пожартував: «Пане докторе, а чому у вас руки тремтять? Не бійтесь, я терплячий, усе витримаю!» Лікар не зрозумів жарту і трохи мене пожурив. Дякую йому за його золоті руки, світлу голову та майстерність! Хай береже його Бог для нас, українських вояків!
За бій, в якому дістав друге поранення, також є медаль. У загальному маю шість нагород, але лише дві отримав на руки чи то пак – на груди, інші ще йдуть бюрократичними шляхами. П’ята нагорода була за врятування танкіста. А було це так: після одужання від поранення, з 1-го на 2-е січня 2015 року, одна місцева жінка повідомила нам, що в себе на дачі (на підконтрольній сепаратистам території) переховує ось уже чотири місяці нашого пораненого танкіста. Ми з товаришем Миколою Кричуном переодягнулися в цивільне і без зброї, лише з ножами, пішли вночі по танкіста. Вояк був у тяжкому стані, тому дали йому укол і він невдовзі заснув. Так його і доправили на нашу територію, нас зустріли на мості до м. Щастя українські бійці».
На сьогодні Ігор Савіцький не має ніяких відзнак про поранення, окрім виписок про операції та лікування у вищевказаних госпіталях. Немає він і посвідчень учасника бойових дій та учасника АТО. Отак держава дбає про своїх героїв. Тепер йому потрібно буде доводити, як і тисячам інших бійців, що він захисник своєї Батьківщини…
Та це ще не все, що трапилося з бійцем. Побував він з 11 по 25 листопада 2014 року у Львівському військово-медичному центрі Західного регіону на лікуванні, бо ті два осколки в легені постійно тривожили. Та його там ніхто не збирався лікувати. Лікуючий лікар, заступник начальника центру О. Похлєбаєв, після двох тижнів утримування (солдат каже, що навіть пігулок не давали!) повідомив йому, щоб отримати інвалідність ІІ групи, потрібно заплатити хабара в розмірі 2000 євро. Це було все! Інші воїни, менш адекватні за Ігоря, напевно, розірвали б того лікаря на шматки, та наш земляк лише сказав: «Ні в Харківському, ні в Одеському шпиталях лікарі навіть не думали про таке, від простого могоричу за давнім українським звичаєм відмовилися, а ти…, ти…». Та й пішов солдат далі воювати з двома осколками в легені і вірою у перемогу.
У відпустці Ігор вже думає про мирне життя, переживає за майбутнє усіх бойових побратимів України, адже більшість із них потребують вагомої психологічної реабілітації. Каже, що ці люди пройшли всі жахіття війни і їм тяжко буде адаптуватись до мирного способу життя. Найперше, у них з кожним днем війни росте ненависть, окрім до ворогів, до так званих «диванщиків» та до бездіяльності представників влади. І після війни саме на них буде виплескуватись їх агресія. На жал, у нашій області в плані психологічної реабілітації воїнів ще мало робиться і це велика помилка влади.
Нині Ігор мріє, планує і робить перші кроки до створення в м. Теребовля фонду ветеранів бойових дій на Сході України й облаштування хостелу з 2-3 будинків в одному з мальовничих лісових куточків Теребовлянщини. Туди він і його соратники будуть запрошувати в першу чергу найбільш скалічених фізично і психологічно колишніх воїнів АТО для їх реабілітації та просто для відпочинку. Бо такі часи настали, що на державу і її керманичів надії марні. Якщо й надалі буде таке відношення до скалічених війною наших воїнів, то буде в мирний час велика біда. І якщо у функції обласних та районних військкоматів не входить піклування про демобілізованих воїнів, то ці проблеми має взяти на себе місцева влада.
Строк служби в Ігоря Савіцького закінчується 9 травня цього року, зараз він у відпустці і повернеться до свого військового підрозділу лише за документами. Проте каже, якщо ворог почне серйозні бойові дії, то на дембель не піде, а знову захищатиме свою Вітчизну.
Віктор Аверкієв
