Світло Європи з російської нафти
Іронія. Українці вкотре дивують світ — знову швидкою адаптацією до графіка відключень електрики.
Звичайно, бомбардування руйнують і генерацію, і мережі. Але більшість тверезомислячих відчуває, що потужностей реакторів українських АЕС вистачило б із головою для забезпечення потреб українських родин. Та відчуває, що їхній надлишок у час відключень у відомий владі спосіб конвертується у її «бюджет».
Загальні масштаби руйнувань в Україні вражають: із початку 2025 року орда пошкодила близько 40 % газовидобувних потужностей. 18 великих ТЕЦ і понад 800 котелень зруйновано або пошкоджено з 2022 року. Зруйновано чи пошкоджено понад три чверті газоперекачувальних станцій. Те, що вціліло, — крихке.
Та попри все «Агентство з відновлення» стало черговим «правом на помилку» чинної влади невігласів. Понад 1,5 млрд доларів міжнародної цільової допомоги розтанули до першого снігу.
Українці прочитали про це у соцмережах — і пробачили…
Минулого тижня у Румунії, Словаччині, Угорщині спалахнули три нафтопереробні заводи. Вибухнули одночасно. Європейська енергосистема перестала вдавати, що все під контролем. У Брюсселі міністри енергетики ЄС святкували «історичну угоду»:«Відмовляючись до 2028 року від російського газу, ми зміцнюємо енергетичну безпеку та робимо вирішальний крок до стратегічної незалежності й чистої енергії».
Та все ж Європа так і не позбулася залежності. За офіційними даними ЄС: частка Росії в імпорті газу знизилася з 48 % у І кварталі 2021 року до 17 % у І кварталі 2025-го. Імпорт сирої нафти впав із 27 % у 2021 році до 3 % у 2024-му.
Та нюанси мають значення. У липні 2025 року ЄС усе ще був четвертим найбільшим покупцем російських викопних ресурсів — 1,3 млрд євро лише за місяць. Із них 485 млн придбала Угорщина (у тому числі 200 млн — нафти). У І кварталі 2025 року імпорт російської нафти до ЄС склав 1,48 млрд євро — проти 14 млрд чотири роки тому. Менше, але все ще мільярди. А це — десятки тисяч ворожих дронів. На жаль, це не одне вороже ураження. ЄС купив у Росії скрапленого газу на 33 млрд євро з початку війни. У першій половині 2025 року імпорт російського СПГ до ЄС сягнув близько 4,5 млрд євро. Це не незалежність — це ілюзія поразки з відстрочкою.
І що вже говорити про США. Якщо торік вони придбали у РФ урану для АЕС на 500 млн, то за вісім місяців цього року — вже на 600 млн, а Трамп вимагає у ЄС зупинити закупівлі для власних санкцій.
В Україні все простіше — і болючіше. Минулого вікенду сотні шахтарів на Дніпропетровщині опинилися під землею після ракетного удару, який знеструмив шахту. 192 чоловіки провели години в пастці, поки рятувальники не підняли їх на поверхню. Електрика тут — не розкіш. Це виживання.
Коли в Будапешті назвали пожежу на заводі «технічною несправністю», а в Бухаресті заявили, що «жодну версію не можна виключати», аналітики лише зітхнули: у війні, де інфраструктура стала зброєю, випадковість — останній притулок для наївних.
Брюссель любить говорити про «стійкість» і «стратегічну автономію». Угорщина й Словаччина виправдовуються географією. Німеччина — ринковою логікою. Факт залишається фактом: у 2024 році ЄС витратив на імпорт російських викопних ресурсів на 39 % більше, ніж виділив допомоги Україні.
Коли в Україні падає енергомережа — це фронт: дроти обірвані, світло згасло, лікарні працюють від генераторів, а зима вже на порозі. Європа купує пальне в того самого постачальника, від якого нібито тікає. Тому наступна битва не буде позначена на карті — вона пройде крізь трансформатори, вздовж трубопроводів і через бухгалтерські звіти.
Через дев’ять місяців після повернення Трампа Вашингтон відкрив для себе санкції. Брюссель — рішучість. Але обидва лише починають усвідомлювати: фінансовий тиск не завершує війну — він лише визначає умови для наступної.
В Україні електромережа — це внутрішній фронт із лихварями та зовнішній фронт з ордою. В Європі — це тимчасові клопоти з логістикою. Вони все ще не розуміють, що цієї зими їхній економічний інтерес може стати співучастю в інтересах ворога в Україні.
Ворог обіцяє зупинитись, та вже підриває їхні заводи на їхній території.
Історія не вчить. Цього разу вона карає. Та нам треба не стільки зважати на економіку і мораль розгубленого Заходу, скільки долати власну меншовартість, яку чомусь називають терпінням. Нам треба завершити право влади «на помилку» та право опозиції називати себе такою. Тоді й буде нове світло надії в наших домівках.
Переможемо.
Павло Жебрівський