Жительці Тернопільщини Вірі Слотюк 1 серпня виповнилося 100 років. У жінки 3 дітей, 9 внуків, 15 правнуків і 3 праправнуків. Довгожителька каже, головне, чого вчила дітей — бути добрими людьми та не брати все близько до серця. Про це розповідає Суспільне Тернопіль.
Перегляньте також:
- Активіст і захисник Сергій Коновал посмертно отримав найвищу державну нагороду
- Реєстрація домашніх тварин на Тернопільщині: що потрібно знати
Зі столітнім ювілеєм Віру Слотюк привітали діти, сусіди та знайомі, а також голова громади. З батьками із Польщі приїхала й праправнучка жінки Злата.
“Вітаю вас, бабусю! Бажаю щастя, здоров’я, щоб ви жили довго-довго й не забували, як сильно ми вас всі любимо!”.
Праправнучка Злата вітає Віру Слотюк зі столітнім ювілеєм. Суспільне Тернопіль
Віра Слотюк народилася на Рівненщині, а більшість життя прожила на хуторі Петрівка, зараз це територія Залозецької громади, розповідає зять Віри Слотюк Петро Коваль.
“У ті часи люди шукали, де більше землі і щоб вона була в одному місці. Тому сім’я переселилися з Радивилівського району Рівненщини на хутір Петрівка біля Загір’я. Колись скуповували землі, щоб обробляти, заради цього її перевезли сюди малою. А потім прийшла радянська влада і всі землі відібрали, вони лишилися там з маленьким кусочком землі і на хуторі жили”.
Віра Слотюк і її зять Петро Коваль. Суспільне Тернопіль
Петро показує свідоцтво про народження ювілярки.
“Романюк Віра Степанівна, це дівоче її прізвище. Народилася в селі Прокази — Дружба в Червоноармійському районі Рівненської області УРСР”.
Коли чоловік довгожительки помер, діти забрали її жити до себе у Залізці. Світлин у жінки збереглося небагато. На одному з фото Віра із подругою.
“Ото я і моя подружка моя Сташка. Вона не працювала, бо вийшла заміж і мала діти вдома. Ну а я — на ланці. Гектар буряка цукрового, пів гектара кормового і так працювала, сапувала. Корову тримали, свині, хазяйство було. Будували все. Пам’ятаю біду, що я в біді жила. Працювала і ніц не мала. Бо то так було — працюєш і нічого не маєш. От корову видоїш — пару копійок візьмеш за ту літру молока. Та навіть не літру, а 6 літрів давала на день корова, і я носила з Петрівки десь 5 кілометрів, бо тут не брали молока. Несеш молоко — переб’ють, сметану візьмуть, а молоко несеш назад додому”.
Світлина, на якій Віра Слотюк разом із подругою. Суспільне Тернопіль
Віра розповідає, її чоловік був родом з Нижківців. Цей населений пункт також був біля теперішнього села Загір’я Залозецької громади.
“Я тако подумала: він бідний, повмирали у нього батьки, і я бідна сирота”.
Родина за святковим столом. Суспільне Тернопіль
Ольга Коваль — донька Віри Слотюк. Каже, мама розповідала їм про свою молодість. Найбільше запам’ятала, як у часи Голодомору в пошуках їжі на Тернопільщину приходили українці з інших областей.
“Мама наша добра, добра до всіх людей. От є люди, що наприклад, люблять плітки, а наша бабуся не така. Наша бабуся — тихенька, скромна жіночка. Розказувала, що було таке, що біда була, що не було навіть у що навіть вбратися. Каже, що бідно жили, тепер каже, що їй рай. І голод був. Приходили до нас люди з Вінниці і ще звідкись, то курям нам’яли картоплі і вони бідні забирали куряче. То мама це згадує найбільше і цінує хліб, щоб все було, щоб не розкидатися, щоб берегти. Вона все зберігає, геть усе, бо каже: “ви ще не знаєте, що то було і ще невідомо, що ще буде. Зараз добре вам, але було таке, що не було нічого”. Вона все зберігає, зберігає навіть пакетики, все ховає під матрац”.
Віра Слотюк разом із донькою Ольгою Коваль. Суспільне Тернопіль
Довгожителька розповідає, одного разу прихистила 10-річного хлопчика з Вінниччини, його звали Віктор.
“Прийшов і каже: “буду тут”. Пас у нас корову і потім прийшла його сестра забрала. То як моя дитина була, з моїми хлопцями був”.
Віра Слотюк зі сливами, які нарвала в своєму саду. Суспільне Тернопіль
У свої 100 років жінка ще допомагає по господарству — іноді перебирає квасолю чи збирає фрукти. Каже, вірить у добро і це ж радить іншим українцям.
“Всього добра! Щоб добрі всі були! Діти поважали батьків, а батьки – дітей і щоб було все добре!”.
