Батько відомої журналістки Мирослави Гонгадзе Володимир Петришин загинув 8 жовтня. У своєму саду чоловік поліз рвати горіхи, зламалася гілка і він упав з дерева.
Перегляньте також:
- «Веселі канікули з Богом» у Дністровському каньйоні: для дітей влаштували розваги
- У селі біля Тернополя затримали снайпера
Про трагедію львівському виданню «Високий замок» розповів друг загиблого Іван Фаріон:
«Минулої суботи, 10 жовтня, у Бережанах при величезному напливі народу (колона людей тяглася майже на 100 метрів) поховали 68-річного Володимира Петришина – батька відомої журналістки, керівника Української служби «Голосу Америки» Мирослави Гонгадзе, тестя засновника інтернет-сайту «Українська правда» Георгія Гонгадзе. Після загадкової смерті Гії він упродовж останніх 15 років був найбільшою опорою для своєї згорьованої доньки-вдови та її осиротілих доньок Нани і Саломе…
Про трагедію донька Мирослава сповістила всім на своїй сторінці у Фейсбуці. А загинув батько Миросалави Гонгадзе на рідному обійсті, на хутірці Шкрибівка, що неподалік траси Бережани-Львів, біля урочища «Висока Гора» – у своєму саду поліз рвати горіхи і під ногами на висоті зламалася крихка гілка…
Незважаючи на тисячі кілометрів, що віддаляють Україну й Америку, на похорон з Вашингтона до Бережан приїхала донька Мирося з улюбленими внучками покійного…
Володимира Петришина знали як хазяйновиту, делікатну, уважну, спокійну людину. За освітою – інженер, а останні кілька років працював начальником охорони у військовій частині, і серед колективу мав неймовірну повагу. Разом з дружиною Олею мешкав у багатоповерхівці над знаменитим бережанським озером «Золота Липа», а як тільки випадала нагода, сідав в автобус чи в стареньку «Ниву» і їхав до батьківського дому, що за три кілометри від моєї хати.
Понад усе любив працювати на землі, а ще любив літературу – «Слово о полку Ігоревім» декламував напам’ять, з пам’яті своїй маленькій школярці Миросі читав Шевченковий «Сон»…
Ми познайомилися з ним у жовтні 2000-го, через місяць, коли не стало Георгія Гонгадзе. У своєму міському помешканні він бавився з дворічними донечками Гії, всіляко відволікаючи їх від постійних запитань, коли нарешті прийде їхній тато. Нам же добродій Петришин розповідав, що Гія був для нього як син, що Миросиного молодшого брата Миколу його зять любив як рідного…
Згодом бачилися з Володимиром Миколайовичем не раз. Пригадую, чекав у Бережанах на зупинці попутнього транспорту до свого хутора Малинівки. Автобуса все нема і нема, аж тут пригальмовує «Нива» і з неї чути: «Сідайте, пане Іване! Нам з вами по дорозі…»
