Зараз, наскільки знаю, час сповідатися. Цього частково спробую дотриматися – принаймні висловлю те, що думаю. Погляньте на газетні передовиці: там через кожне слово – про “непохитну віру в краще, яка наповнює серця”. А ще через декілька тижнів уся патріотична громадськість, включно з табунами хабарників, користолюбців, бандюків і розкрадачів одягнеться у вишиванки. І буде натхненно виспівувати про віковічні традиції, про духовність, про свою любов до України. І ще – про те, що обов’язково треба вірити.
Ось з нею, з цією вірою, дещо складніше. Принаймні, для мене. Щоб вірити, потрібно довіряти. Причому, довіряти не абстрактній пшеничній Україні під синім небом, а тим, хто від її імені сьогодні править, тобто державі. Або ж її органам влади. Їм, а конкретніше – судовій владі – категорично не можу довіряти вже 30 років, відколи зіткнувся з диким прокурорсько-суддівським свавіллям. Зверху, на аркуші копії вироку, пригадую, бліднуватим шрифтом було написано “Іменем народу України”. Я був не настільки нерозбірливий, щоб не відокремлювати народ і Україну від групи корумпованих мерзотників у прокурорських мундирах і суддівських мантіях, але відтоді в мене сформувалася стійка алергія до пафосної, величавої, ура-патріотичної фразеології. І така ж стійка віра в те, що справедливість і законність ще дуже й дуже довго не заглядатиме на територію, що зветься Україною. Отож нині просто таки нудить, коли чую про “прекрасну країну” і “щирих людей” на ній. І нудить, даруйте, від фальшивих закликів ” “розбудовувати державу”. Розбудовувати її в такому вигляді, в якому вона існує зараз, означає створювати сприятливе середовище для корупції, царювання містечкових князьків, брехливої моралі та подвійних стандартів у всьому. Означає дати розростатися злоякісному новоутворенню. А мені ще й намагаються довести, що все це – найкраще на світі. І що все це треба аж любити.
І от що цікаво: є на світі такі держави, як Афганістан, Ірак, Колумбія, Сомалі. Назвати їх облаштованими і такими, де виконується головна функція нормальної держави – забезпечення гідного життя своїх людей – ніяк не можна. Не виключаю, однак, що і серед тамтешніх “щирих” патріотів вистачає таких, які галасують про те, що живуть на благословенній Богом (Аллахом) землі. Кращої за яку в світі немає. Чи дуже їм вірить решта світу і чи поділяє їхні величні думки щодо своєї планетарної ролі? Сумніваюся.
Так само, думаю, і з нами…
Ігор Дуда
