21 вересня виповнився б 71 рік славетному співакові, народному артистові України Іванові Мацялку. Важка хвороба забрала його життя 28 липня 2007 року. Іван прожив лише 53 роки, але яскравих, сповнених великої любові до України, української пісні. До його полудня віку на сторінках газети «Урядовий курʼєр» я підготував матеріал «Сокіл української пісні». І не лише тому, що він був одним із засновників і солістом відомого гурту «Соколи». А передусім тому, що серед інших рис сокіл є символом свободи, шляхетності, надії, провісником, асоціюється зі світлом. Усе визначало сутність справ і діянь Івана Мацялка. Два роки він мешкав у Тернополі, співав у супроводі гурту «Світозари», пише газета Свобода.
Зараз перечитую записи інтервʼю з Іваном Мацялком, згадую власні зустрічі з ним, особливо його тернопільського періоду. І в день Іванових народин кличуть спогади, хочеться нагадати деякі його думки, роздуми, які зринули колись з уст цього щирого українця й талановитого співака.
Іван, зокрема, казав: «Я дію лише голосом, а та енергетика, яка йде через нього, у складних лабіринтах душі людської знаходить те, що зворушує мого глядача».
Узагалі батьки завжди водили Івана до церкви, де співали в хорі. В храмі він почав осягати високу духовність. Мати й батько помітили також, що в сина є хист до музики. Починаючи з третього класу, п‘ять кілометрів із сумкою в руках ходив з рідного села Батятичі до міста Кам‘янка-Бузька, що на Львівщині.
У хаті Мацялків досить часто збиралися на репетиції сільські музики. Ці люди були одержимі музикою. Можливо, вони теж формували характер Івана. Згодом він вступив до Дрогобицького педінституту на музично-педагогічний факультет. У цьому місті зустрів маестро Миколу Копніна, який свого часу займався в Італії, співав в опері разом зі славетним Іваном Паторжинським. Іван Мацялко був одним з учнів Копніна, вчився у нього мистецтва співу, правильного розуміння обраного фаху. Тож готувався як оперний співак. Вже будучи відомим естрадним виконавцем, зізнавався мені, що коли слухав відомих виконавців великої сцени, у серці відчував щем, що не серед них.
Та доля повела трохи іншим шляхом. Сім років пропрацював в ансамблі пісні й танцю «Верховина». 1990 року з братом Михайлом створили гурт «Соколи». Взялися за виконання стрілецьких і повстанських пісень. Мабуть, невипадково. Його рiдний дядько був сотником Української повстанської армiї. На жаль, вiн загинув. Узагалі родина Мацялків завжди була національно свідома, понад усе любила Україну. Звісна річ, що за це мала тавро неблагодійних до тодішньої більшовицької влади.
«Це, звiсно ж, вiдбилося на моїй свiдомостi, я не був нi пiонером, нi комсомольцем, – зазначав Іван. – Коли через деякий час пiсля виступiв у «Соколах», мене запитали, чому спiваю повстанськi пiснi, вiдповiв, що це певна нагорода вiд Бога за те, що сповiдував iдеали, заради яких воював дядько».
Деякі родичі залишилися у Сибіру. Тому завжди на концертах Івана Мацялка звучали такі пісні, як «Зі Львова до Мукачева», «Рости, рости, черемшино», «Тихий Духай»…
«Це невмирущі пісні, бо це наша історія, – зазначав співак. – Якось на моєму концерті були харків‘яни. Підійшли до мене й щиро дякували за виконання стрілецьких і повстанських мелодій. Це свідчить: ця тема ніколи не буде неактуальною, вона – наша духовна потреба».
У «Соколах» зійшла творча зірка Івана Мацялка. Каже, щасливий, що був одним з тих, хто дав гурту обличчя. Та згодом в Івана почався, як сам називає, тернопільський період. Два роки працював у Тернополі, мав спільний проєкт з тутешнім гуртом «Світозари».
«З ними, на жаль, не вдалося досягнути певних пісенних верховин, бо вони мали своє бачення в мистецтві, я ж не прагнув нав‘язувати їм власного розуміння», – зауважував він в одному з моїх інтервʼю з ним.
А, можливо, причиною того, що Іван Мацялко не залишився в нашому місті стало, як би сказали чиновники, житлове питання. Власне, тодішній міський голова запросив на роботу співака, а про помешкання так і не подбав.
«Я вже не в тому вiцi, щоб жити по гуртожитках», – мовив.
Тож Іван повернувся до Львова, до міста, де знайшов своє кохання – Валентину Бондар, уродженку Житомирщини, артистку драмтеатру ім. Марії Заньковецької.
Шлюб Івана Мацялка був пізній, але, як твердив, щасливий. Вінчався з Валентиною у церкві святих Сергія та Вакха, яку свого часу кардинал Йосип Сліпий викупив для української громади. Вона розташована у самому центрі Рима, неподалік від Колізею.
Зрештою, вінчання в Римі – це не прагнення здивувати, а радше обітниця. Свого часу, коли Іван працював у Тернополі, він дуже захворів. У лікарні його завжди навідувала майбутня дружина. Вона приїжджала зі Львова, казала, що ніколи не покине. На знак удячності пообіцяв їй, що, коли стане на ноги, то завезе кохану вінчатися до апостольської столиці. Відтак почав планувати поїздку, знайшов священника, який вчився в Римi, пояснив йому ситуацiю. Пiдготовка тривала цiлий рiк. Нiхто про це не знав. Іванові бажання через певний час отримали нагороду – аудієнцію в Папи Римського.
«Потратив усi грошi. Бiльше того, навiть позичив грошi в Римi, бо вже не було за що назад повернутися. Вважаю, що це неоднозначна подiя. Тому, коли запитуєте, чи спiваю перед хлопцями iз золотими ланцюгами, вiдповiдаю: нi, я не маю права перед ними спiвати, побувавши у Римi, у Папи», – ділився своїми думками Іван Мацялко.
Згодом Валентина подарувала чоловікові донечку. «Назвали її на честь моєї матері, яка померла 1988 року, – розповідав співак. – Коли народилася Гануся, сказав, що це ненька до нас повернулася. До речі, доня дуже схожа на мою матір».
Коли ж запитав в Івана, на якому підмурівку тримається його щасливий шлюб, почув у відповідь: «Моя дружина молодша за мене на двадцять рокiв. Звичайно, мiй досвiд, моя помiркованiсть трохи гасять її емоцiйнi пориви молодостi. Все це поєднується у певнiй гармонiї. Крiм того, є надзвичайний зв’язок – Ганнуся, без якої не можемо бути нi хвилини, заради якої живемо».
Якось я поцікавився в Івана, які риси характеру йому найбільше допікають?
«Невпевненість, боязнь когось образити, – мовив. – Виявляється, артистові теж треба бути наполегливішим, відвертішим, настирливішим. Я народився на межі двох знаків зодіаку – Панни та Терезів. Тому часто в житті зважую все, й доки думаю про те зрівноважування, події відбуваються, а я не встигаю».
Та попри все, Іван Мацялко активно тоді виступав на сцені. Зокрема, до 25-річчя своєї творчої діяльності підготував концерт-підсумок «Україно, краю мій». Серед інших міст, це ювілейне дійство він представ також у Тернопільському палаці культури “Березіль” ім. Леся Курбаса. Я був на цьому концерті. Співак виконував пісні наживо. Якось по-особливому тепло й щиро приймали тоді Івана Мацялка тернополяни. Шквал оплесків, «Браво!» зринали раз за разом. Вразило публіку, зокрема, виконання народних пісень. Мені Іван зазначив, що тяжіння до таких пісень у нього почалося з перших днів творчої діяльності.
«Бо те, що створив народ, – справді об‘єктивна інформація, джерело натхнення, – стверджував. – Треба лише вдало знайти сучасні засоби музичного вираження народного творіння, донести його до людей».
Артист зізнавався, що свого часу хотів докорінно змінити власний репертуар, але почали надходити на сцену записки з проханням виконати той чи інший добре знаний музичний твір.
«Очевидно, така моя місія: попри нові пісні, не цуратися тих, завдяки яким став популярним», – розмірковував тоді співак.
Востаннє наживо я зустрівся з Іваном Мацялком у серпні 2006 року на славнозвісній горі Лисоня неподалік Бережан. Тоді саме до 90-річчя боїв тут Українських Січових Стрільців з російською царською ордою організували Всеукраїнський фестиваль-конкурс стрілецької та повстанської пісні «Дзвони Лисоні». Щоб ушанувати пам’ять полеглих усусів, Іван Мацялко приїхав разом з дружиною та маленькою донечкою Ганусею. Твердив, хто не знає історії рідного народу, той не бажає Україні майбутнього. Тому обіцяв на горі, рясно политій стрілецькою кровʼю, що співатиме, відшукуватиме й надалі пісенні патріотичні перлини. Але ніхто тоді не знав, що жити Іванові залишилося менше року.
Певна річ, народний артист України Іван Мацялко мав чимало подальших творчих задумів. Коли я попросив його окреслити деякі обриси власного майбутнього, відповів, що не хоче нічого загадувати наперед. Замість того навів слова зі Святого Письма: «Не турбуйся про завтрашній день, бо сьогоднішній має достатньо турботи». І підкреслив, що для нього «важливі передусім не роки, а добрі справи, які зробив, щастя, що має радість йти по життю з українською піснею». Він і справді летів соколом з рідною піснею і Україною, і за її межами.
Коментарі
