«Збруч» продовжує мандрівку історичними містама Галичини. Цим разом краєзнавчі стежки привели нас до стародавнього Скалату. Бо якщо у Сидорові стоїть найромантичніший на Тернопіллі «замок-корабель», то у Скалаті замок – «найціліший». Хоч зараз виставляй гармати і готуйся тримати облогу.
Перегляньте також:
Вже з назви добре зрозуміло, що у топонімі «Скалат» не обійшлося без скель («скал»). Так воно і є – містечко виникло біля трьох скель, частини гірського кряжу Медобори (вони ж Товтри).
Перша писемна згадка про поселення датується 1512 роком, коли Янушеві Сверчовському, каштелянові віслицькому, старості теребовлянському та люблінському, надали дозвіл на купівлю сіл Скалат, Лошньова та Сущин у їхнього попереднього власника Станіслава Лошньовського. У 1600 році король Жигимонт ІІІ надав місту маґдебурзьке право. Щоправда, на той час воно мало назву Дембно (цей топонім, одначе, не прижився). Вважають, що замок у Скалаті з’явився щойно 1630 року, і звів його мечник Кшиштоф «Помян» Віхровський. Насправді ж згадки про укріплення в Скалаті датуються ще XVI століттям, що знайшло підтвердження під час останньої реставрації.
Теперішній замок мало чим нагадує первісну твердиню. Наприкінці ХІХ століття коштом члена міської управи та посла до Галицького сойму Моріца Розенштока фон Ростоцького було проведено його «реставрацію». Слово взято в лапки не випадково. Насправді то була повна перебудова у досить-таки фантазійному стилі. Проект розробив відомий архітектор Теодор-Мар’ян Тальовський (автор знаної у Львові «Ельжбети» на т. зв. «Привокзальній» площі).
Цегла-«пальчатка» XVI-XVII століть у стіні замку
Втім, чи варто засуджувати «папєрєдніків»? Досить згадати, як уже за незалежності «реставратори» геть спотворили знамениту Стару Фортецю вКам’янці-Подільському. Тепер замість давньої твердині маємо щось незрозуміле з гостроверхими шпилями в стилі диснеївських мультиків (про завалену внаслідок недолугого втручання вежу взагалі мовчимо).
Перелік усіх власників Скалату наводити нема сенсу. Бо перелік вийде чималеньким. Лише у першій половині XVII століття містом володіли Ходкевичі (1602), князь Самійло Корецький (1614), вже згаданий галицький мечник Віхровський (1627), Калиновскі (з 1632), знову Віхровський (з 1643)…
Замкові льохи
Страждав Скалат від нападів татарських чамбулів. Але найбільша біда сталася 1675 року, коли війська візиря Ібрагіма Шишмана вщент зруйнували місто й замок. Фортецю намагалися відбити коронні війська Яна Собеського (тоді ще не короля), але невдало.
Після того, як наприкінці XVII століття османи повернули Поділля Речі Посполитій, власником Скалату став сяноцький каштелян Ян Фірлей. Він відбудував розтрощений під час війни з турками замок. Але вже не як оборонну споруду, а як резиденцію. Зокрема, крім ремонту веж і стін, він звів палац і пишну барокову браму, прикрашену статуєю лицаря та кам’яними плитами з викарбуваною на них історією замку (браму знищили у Другу світову війну).
Брама замку XVIII ст. (не збереглася)
Ось такий кам’яний лицар прикрашав колись браму
Після першого поділу Речі Посполитої Скалат опинився під владою Габсбурґів. Його зараховали до Тернопільської округи. З 1867-го це повітове місто.
На цьому екскурс у минуле завершимо.
Якщо в’їздити до Скалату з боку Гримайлова-Сатанова, складається враження, що в місті діє поважний монастир. Таку думку навіває скупчення осяйних церковних бань. Але під’їхавши ближче, розумієш, що то не монастирський комплекс, а два абсолютно різних храми – просто стоять вони майже впритул.
Церква Преображення Господнього (УГКЦ)
Ближче до шляху стоїть греко-католицький храм Преображення Господнього, зведена у неовізантійському стилі (1872). Того дня церковні врата були зачинені, а панотець, як з’ясувалося, поїхав з міста. Але й саме подвір’я храму виявилося вельми цікавим. Зокрема, тут можна побачити старезні кам’яні надмогильні хрести, яким років по 200-300.
Впадає в очі гостроверхий стовп зі своєрідною «хатиночкою» на верхівці. У «хатинці» сидить і журиться Скорботний Ісус. Після того, як фігуру підмалювали бронзовою фарбою, складно встановити її вік. Можливо, це XVIII століття. А то й взагалі XVII, як у недалекому Сатанові. На жаль, не вдалося з’ясувати на честь чого встановлено цю фігуру.
Зображення «Скоботного Ісуса» зазвичай ставили у місцях масових поховань. Наприклад, у Львові «Скорботні Ісуси» сидять на каплиці Боїмів (у ній була похована вся ціла патриціанська родина) та на місці поховань жертв чуми 1761 року. Щойно згаданого сатанівського Ісуса поставили на братській могилі жертв різанини, вчиненої у містечку у XVII столітті.
Скорботний Ісус у Сатанові
Один із львівських скорботних Ісусів
Кого (та чи й одного?) поховано під колоною зі Скорботним Ісусом, наразі невідомо. Панотець, до якого вдалося зателефонувати, теж нічого конкретного повідомити не зміг. Хіба що повідомив, що майстри, які не так давно реставрували фігуру, сказали, що їй понад 200 років.
Церкву Преображення Господнього звели, скорше за все, на місці давнішого храму, довкола якого традиційно був цвинтар. Нині тут центр міста, а колись була його околиця.
Поряд із храмом є поховання Алоїза Ляєра (1885-1919), отамана (по-теперішньому, майора) Української Галицької Армії, який свого часу служив у Гуцульській сотні УСС. Цей етнічний австрійський німець воював за Україну, потрапив у польський полон і застрелений при спробі втечі. Вікіпедія пише, що це сталося в червні 1919 року, але на надгробку стоїть дата «1920».
Тривають оздоблювальні роботи
Поруч, за якісь півсотні метрів від храму УГКЦ виблискує золотими маківками церква УПЦ. Вона ще будується, тож власного «імені» наразі не має. Як розповів церковний староста Павло Пелехатий, храм планують назвати на честь Усіх Святих Землі Української. Поки що тривають оздоблювальні роботи. Хоч споруда й абсолютно сучасна за архітектурою (зводити її почали 1998 року), є тут і давня родзинка (без цього у старовинному Скалаті – ніяк). Перед храмом встановлено «антикварні» фігури апостола Петра та Божої Матері. За словами старости, скульптури звідкісь принесли вірні. А яке їхнє походження, він не знає.
Про жодні конфлікти чи суперечки між вірними УГКЦ та УПЦ в Скалаті не чути. Ба, сусідами є не лише храми, але й панотці-«конкуренти», які ділять на двох одну «плебанію». Хіба що кожен має окремий вхід до неї. Навіть сторож – величезний чорний пес (належить православному панотцю) – сумлінно гавкає на два двори. Виконавши свій обов’язок, «вовкодав» радісно біжить до відвідувача і вимагає, аби почухали за вухом і погралися.
Від храмів до замку веде вулиця Тернопільська. Її «австрійська» забудова майже цілковито збереглася. Тут можна відчути дух і колорит галицьких містечок часів Франца-Йосифа. Більшість будинків справді «цісарські», а не «польські». Що яскраво засвідчує цегла з клеймом «Skalat» – така тут випускалася на самому початку ХХ століття.
Пройшовши ще трохи, виходиш до головної родзинки Скалата – замку. У плані він має неправильний чотирикутник з чотирма вежами на рогах.
Твердиня постраждала не лише під час вже згаданого протистояння з турками, але й пізніше – у роки Першої світової війни. Невдовзі пам’ятку відбудували. Але не повністю – Александру Потоцькому, тодішньому власнику замку, банально забракло грошей. Не спромігшись дати твердині раду, він подарував її місту. Але незабаром спалахнула нова світова війна, яка теж залишила на тілі замку чималі шрами. Щойно в 1960-х роках пам’ятку привели до ладу – підлатали вежі, відновили (за світлинами) верхні яруси, вкрили червоною дахівкою та встановили металеві стяжки. Новий етап реставрації та ремонту (він триває й досі) розпочався після того, як у 2004 році буревій завалив дахи на кількох баштах.
У 2012 році архітектурна майстерня Юрія Вербовецького на замовлення Національного заповідника «Замки Тернопілля» розробила проект реставрації замку в Скалаті з повним відтворенням меморіальної брами XVIII століття й інших втрачених споруд. Проект, проте, викликає запитання. Наприклад, як можна відтворювати палац, якщо не збереглося жодного його зображення?
Поряд із замком видніє старезний двоповерховий будинок. На перший погляд, він видається частиною замкового комплексу. Але це то так. Насправді це поліційна управа цісарських часів з «Івановою хатою» для місцевих злочинців. Нині будівлю розділили на кілька квартир, але на вікнах австрійських камер досі збереглися нівроку собі ґрати.
Колишня в’язниця
Обстежуючи цей колишній паділ скорботи, автор несподівано наткнувся на справжній музейний експонат. До того ж діючий! Під стіною прибудови, у якій задоволено рохкало паця, стояла старезна січкарня. Як виявилося, не абияка, а з клеймом «Рraca» – отже, довоєнна.
Гостинець, що йде повз колишню тюрму та вздовж замку, теж привертає увагу допитливого туриста. Викладено його не бруківкою, а величезними кам’яними брилами. Не знаю, як хто, а я такої дороги досі ніде не бачив.
Унікальна дорога з плит
Біля замку височіє величний і гарний неоготичний костел Св. Анни. Хтось подумає, що він так само старезний, як і фортеця. Але то помилка. Абсолютно сучасній. Тобто це не ХІХ століття і навіть не початок ХХ-го, а наші часи. Зведення храму завершили 2002 року.
Попри те, відвідати його варто, навіть якщо ви не римо-католик (або й взагалі агностик). Не пошкодуєте. Храм хоч і новий, але знайдете тут чимало цікавого. Подих давнини відчувається вже на подвір’ї. Праворуч від храму, у тіні дерев «спочивають» литі чавунні фігури святих. Як розповів настоятель костелу о. Михайло Муригін, вони колись прикрашали костел у сусідньому Гримайлові. Храм знищили «совіти», але скульптури вціліли.
Не скажу, що це шедеври ливарного мистецтва. Та й надто давнім віком вони навряд чи можуть похизуватися. Швидше за все, знову міжвоєнна Польща. Ще й «сєрєбрянка», якою за СРСР фарбували провінційних ленінів, дещо псує враження. А от старезний дзвін, відлитий 1870 року (про це сповіщає напис), вражає. Ажурні візерунки, янголятка, зображення Божої Матірі, розп’яття, якими прикрашено дзвона, вирізняються тонкою роботою та високим смаком. Давні майстри постаралися на славу!
Помітивши моє непідробне захоплення, отець Михайло цікавиться:
– А давні фігури в нашому храмі Ви бачили?
– А що, є? – дивуюся. – Зазвичай після совітів якихось давніх реліквій не залишається…
– У нас збереглися! – з гордістю відповідає настоятель.
Заходимо до костелу. Ого!
Найперше дивує, як жителі Скалату спромоглися врятувати стільки чималих скульптур. Це і подвиг, і – не побоюся того сказати – диво. Колись ці фігури прикрашали вівтарі знищеного костелу (про нього далі). Звичайно, частина з них є стандартним набором. Так – гарна робота. Так – давні. Але нічого незвичного чи унікального. А от зображення апостолів Петра та Павла, скульптура Святої Анни – зовсім інша річ. Вони пречудові, як не подивися. І навіть фізично відчуваєш, як від них струменіє якась енергетика.
Скульптура св. Анни
Головною ж окрасою храму є величезний (понад 3 метри заввишки) давній образ Матері Божої Утішительки. Дуже гарний. Навіть не уявляю, як можна було заховати від богоборців таку реліквію. Але врятували – не лише образ, а й чималі ризи до нього.
Одне слово, костел варто відвідати не лише як Божий дім, але й як дуже цікавий історичний і художній музей.
Розповів о. Михайло і про історію свого храму. За драматичністю вона нічим не поступається біографії сусіднього замку. Навіть перевершує.
Костел у Скалаті до пожежі 1898 року. Добре простежуються риси оборонної споруди.
Перший костел на цьому місці звели ще 1642 року. За час війни з турками та під час османського володарювання храм зазнав значних руйнувань. Тому в 1702-1703 рр. його довелося відбудовувати чи не з нуля. Що потім сталося з тим костелом, невідомо. Чи то згорів, чи, може, враховуючи попередні руйнування, став аварійним, і його довелося розібрати. Відомо, що третій костел почали зводити 1817 року, а освятили його через 10 років, в 1827 році – на честь Успіння Пресвятої Діви Марії. Можна припустити, що споруду початку XVIII століття взагалі не розбирали, а використали як своєрідне «ядро» для храму-наступника.
Останній простояв до 1898 року, аж поки не згорів у черговій пожежі. До нашого часу дійшло чимало його фотографій. Добре видно, що костел мав яскраво виражені оборонно-фортифікаційні риси. Це підтверджує версію про те, що на початку ХІХ ст. мало місце не «нульове» будівництво, а масштабна реконструкція попереднього храму.
Неоготичний костел, споруджений за проектом архітектора Теодора-Мар’яна Тальовського
Невідомо, як там у 1817-1827 роках, але після пожежі 1898-го костел все ж довелося відбудовувати з нуля. Звели його 1900 року коштом тодішнього власника містечка Мавриція Розтоцького та старости Антонія Шидловського за проектом уже згаданого Теодора-Мар’яна Тальовского (того, знаного через львівський «костел Ельжбети»). Нагадаємо, що Тальовський розробив проект реставрації Скалатського замку.
Костел пережив Першу світову, україно-польську та польсько-радянську війни. Але 1944 року, коли радянські війська вибивали німців зі Скалату, костел все ж «отримав» своє. Як розповів о. Михайло, саме під час служби радянський снаряд влетів у дзвіницю…
Ілюстрація до інструкції для радянських артилеристів (1938)
Тут варто зробити невеличкий відступ. Краєзнавці давно помітили, що у місцях, де проходив радянсько-німецький фронт, чи не кожен другий храм (а надто, коли з дзвіницею) потрапляв під обстріл. І саме радянськими, а не німецькими снарядами. Феномен має просте пояснення. Німецькі гармаші були добрими фахівцями і могли навести свої гармати, користуючись лише мапою, даними розвідки та математичними розрахунками. Для їх совіцьких колег, переважно малоосвічених вчорашніх селян, піком технічного проґресу перед війною був трактор на МТС (не плутати з теперішнім мобільним оператором!). Радянський генералітет жодних ілюзій щодо своїх «богів війни» не плекав. Тому замість марудних розрахунків їм пропонували стріляти «по реперу». Тобто спочатку довбанути по добре видимій цілі, а потім, врахувавши результат, переносити вогонь на невидимі. У книжці «Артилерія», виданій 1938 року для бійців і молодших командирів РСЧА, як приклад «репера» наведено… церкву з дзвіницею. У 1944-му шпиль костелу був висотною домінантою Скалату. По ній і пристрілювалися радянські артилеристи.
Повоєнні руїни костелу та замку
Остаточно величний храм доконали в 1959-му. За поширеною місцевою легендою, його знищили в очікувані візиту Микити Хрущова, який самерозпочав активну антирелігійну кампанію (до речі, подібну легенду розповідають у Жовкві на Львівщині). Але вже згаданий Павло Пелехатий, свідок знищення костелу, розповідає інше. Храм доруйнували зовсім не з нагоди гіпотетичного візиту головного «кукурудзаря» СРСР. Причина була прозаїчніша. На той час у Скалаті будували майстерні «Сільгосптехніки», і керівні мудрагелі вирішили, що добряче пошкоджений костел може бути невичерпним джерелом дефіцитної цегли та каміння. Так і зробили.
У 1990 році римо-католицькій громаді міста повернули вцілілий будинок плебанії, у якому невдовзі було облаштувано каплицю Св. Анни. Через п’ять років на старому місці заклали наріжний камінь нового костелу. 26 липня 2002 року новий храм освятили на честь тієї ж святої. Залишається сподіватися, що його доля буде щасливіша за долю попередників.
Як і в інших містах Галичини, населення Скалату колись складалося з трьох великих громад – українців, поляків і євреїв. Зокрема, у 1900 році з 6228 мешканців був 2791 єврей. Але Друга світова війна внесла свої корективи. Про колишню єврейську громаду нині нагадує лише синагога XVIII століття. Якщо вирити спеціалістам з юдаїки, вона унікальна. Зазвичай синагоги у плані є прямокутними або майже квадратними (як, наприклад, у Сатанові чи Гусятині). А в Скалаті юдейська божниця у плані нагадує літеру «Т». Знайти цю Т-подібну синагогу виявилося непростою справою – більшість місцевих навіть не знали, що у них таке є. Врешті одна тітонька показала, де шукати.
Напіврозвалена синагога ховається в кущах.
Синагога, як і личить, стояла скраю колишньої Ринкової площі (базар тут діє й дотепер). Колись велична споруда нині перебуває в жалюгідному стані. Одна зі стін завалилася. По війні тут створили електростанцію, потім її перемінили на майстерні. Останні два десятиліття споруда стоїть пусткою і є «штабом» місцевих п’яничок та наркоманів. Про що яскраво свідчить безліч порожніх пляшок, використаних шприців і специфічно продірявлених пластикових бутлів (такі використовують для куріння анаші). Жалюгідне та дуже неприємне видовище.
Яка дальша доля чекає на 300-річну пам’ятку, невідомо.
Розповідь про Скалат буде неповною без згадки про славетного реформатора українського театру Леся Курбаса. Біля міста є село Старий Скалат з музеєм-садибою його діда – о. Пилипа Курбаса. У його хаті минули дитячі та юнацькі роки майбутнього видатного режисера. У 1915-1916 роках Курбас жив і в самому місті. Але про цей музей – іншим разом.
Наостанок трішки порад. Передовсім для тернополян. Скалат – оптимальній варіант для «поїздки вихідного дня». Від Тернополя сюди лише зо три десятка кілометрів. Навіть якщо не маєте власних «коліс» – не проблема, автобуси та маршрутки ходять сюди ледь не щогодини. Влітку можна їхати сюди на цілий день – довкола Скалата дивовижна природа, відпочинок серед якої вартий мандрівки.
Світлини – автора, «Костел в Скалаті / Kościół w Skałacie», Форум «Замки и Крепости Украины»
