Сім років «кожного з нас»: тріумф ілюзій та іронія долі
Сім років – термін за історичними мірками нікчемний, але для українського політичного циклу це ціла геологічна епоха. 31 березня 2019 року ми стали свідками не просто першого туру виборів, а колективного стрибка у невідоме під бадьорі акорди серіального саундтреку. Тоді здавалося, що держава – це додаток у смартфоні, а складні геополітичні вузли розв’язуються щирою усмішкою та кавалерійським натиском «нових облич».
Гасло «Зробимо їх разом» тоді сприймалося як маніфест національного єднання проти «старого світу». Проте іронія історії полягає в тому, що через сім років об’єкт цього «зробимо» виявився розмитим: чи то ми разом зробили систему, чи то система вкотре перетравила наші сподівання, чи то обставини «зробили» нас усіх, не питаючи згоди.
Афоризм «кожен із нас – президент», кинутий у натовп під час інавгурації, мав стати вінцем прямої демократії. Але реальність швидко довела: коли кожен – президент, то відповідальність за розбиті дороги, діряві бюджети та порожні сховища теж нібито ділиться на тридцять мільйонів. Зручна конструкція, чи не так? Вона дозволяє владі посилатися на «волю народу», а народу – на те, що його знову «не так зрозуміли».
Результати того березня були географічним вироком: південь і схід, засліплені обіцянкою «просто перестати стріляти», масово інвестували свої голоси в телевізійний образ. Галичина ж, зі своїм традиційним скепсисом, намагалася втриматися за звичну «армію, мову, віру», підозрюючи, що за яскравою обгорткою може виявитися порожнеча. Сьогодні ці розбіжності стерті залізом і кров’ю, але чи означає це, що ми стали мудрішими?
Тріумфальні 73% другого туру стали піком українського інфантилізму. Ми хотіли вірити, що війна – це лише питання «домовитися посередині», а державне управління – це творчий процес без нудних процедур. Велика війна 2022 року внесла свої криваві корективи, перетворивши «кожного президента» на волонтера або солдата, а «зробимо їх разом» – на щоденне виживання всупереч обставинам, а іноді й всупереч хаотичним рішенням самої влади.
Нинішні дискусії про неможливість виборів під час воєнного стану – це вже не про демократію, а про інстинкт самозбереження. Центр дослідження законодавства України та Верховна Рада цілком слушно нагадують про незаконність голосування під звуки сирен. Але в цьому теж є своя частка іронії: влада, яка прийшла на хвилі тотального заперечення «старих правил», сьогодні змушена триматися за ці самі правила та процедури, як за останній рятувальний круг.
Минуло сім років. Ми більше не президенти – ми дорослі люди в країні, що стікає кров’ю. І головний урок 2019-го полягає в тому, що ілюзії мають дуже високу ціну. Можна «разом» виграти вибори, можна «разом» зупинити ворога, але неможливо «разом» уникнути відповідальності за вибір, зроблений по приколу. Бо історія, на відміну від телебачення, не знає слова «рекламна пауза».
Коли ми згадуємо весну 2019 року, ми згадуємо не просто вибори. Ми згадуємо масштабну дезорієнтацію нації. Гасло «просто перестати стріляти» було не стратегією, а електоральним знеболювальним. Воно створювало ілюзію, що війна – це лише небажання «бариг» її завершувати, а не екзистенційна мета кремля знищити українську державність як таку.
Головною ілюзією 2019-го стало переконання, що з Путіним можна домовитися, якщо «подивитися йому в очі» або змінити риторику на менш войовничу. Це призвело до стратегічного розслаблення. Замість нарощування виробництва власних ракетних комплексів – пріоритети змістилися в бік інфраструктурних проєктів. У перші роки каденції нової влади оборонне замовлення часто виконувалося із затримками, а увага до модернізації війська поступилася місцем соціальним обіцянкам.
Асфальт, який клали «разом» у 2020–2021 роках, у лютому 2022-го став ідеальним покриттям для російських танкових колон. Вибір на користь доріг замість снарядів був продиктований ілюзією, що «світ змінився» і велика конвенційна війна в Європі неможлива. Ми будували країну для життя, забувши, що її спочатку треба захистити від смерті.
«Кожен із нас – президент» призвело до того, що в крісла міністрів оборони та керівників спецслужб сідали часто люди, чиєю головною чеснотою була лояльність або «нове обличчя», а не професійна придатність до управління в умовах передвоєнного стану. Це підірвало інституційну пам’ять і сповільнило реакцію на розвідувальні дані західних партнерів восени 2021-го.
Минуло сім років, і ми розуміємо: ілюзія про те, що «можна просто жити», засліпила нас. Суспільство, яке втомилося від війни на сході, з ентузіазмом прийняло порядок денний «усміхненої країни». Але агресор сприйняв нашу посмішку як слабкість, а наше будівництво – як підготовку плацдарму для себе.
Розмінування Чонгару, затримка з державним оборонним замовленням, ігнорування попереджень Байдена про «вторгнення у лютому» – все це були похідні від тієї самої ілюзії 2019-го. Ми до останнього не вірили, що шашлики на травневі свята можуть бути під канонаду «Градів». Сьогодні, у 2026-му, ми вже не маємо права на ілюзії. Бо тепер ми точно знаємо: коли кожен – президент, відповідальність за країну не ділиться, а множиться на кожного, хто взяв до рук зброю.
Тарас Савчук