Січовий стрілець, який був язичником, а став християнином…

На цій світлині ви бачите Михайла Гаврилка – січового стрільця, який у страшних муках віддав життя за Україну (червоноармійці спалили його живцем у топці паровоза на полтавському вокзалі восени 1920 року). А, на цій світлині Михайло Гаврилко зафотографований у 1915 році в селі Гнильче біля Тернополя. Дане фото вперше опублікував Василь Лопух на своєму сайті Легіон Українських Січових Стрільців.

Отож, чи ви можете собі уявити, щоби під час Першої Світової війни, оцей підхорунжий Михайло Гаврилко – один із організаторів Січового Стрілецтва, причому – вишколений і талановитий командир, вів у бій з росіянами свій підрозділ із … молитвами до Даждьбога, щоби той охоронив його бійців і закликав Сварога знищити ворога своїми блискавками..? Не вірите..? От, і я не вірив, аж поки не почав досліджувати, хто ж це такий – Михайло Гаврилко, уродженець Полтавщини.

Щоб не втомлювати вас своєю писаниною, оповім коротко: Михайло Гаврилко воював у складі Сірої дивізії Армії УНР (був начальником штабу), потім командував партизанськими загонами на Полтавщині і Чернігівщині і всюди, куди б його не закинула доля, виявляв себе рішучим і мужнім командиром.

А, розпочався отой крутий злет у житті Михайла Гаврилка в… Галичині, точніше у Львові, куди він емігрував у 1907 році втікаючи від переслідувань російського уряду за організацію студентського страйку у Санкт-Петербурзі, де він навчався (його звідти звільнили з “вовчим білетом” і запроторили в тюрму). Мешкаючи у Львові Михайло Гаврилко увійшов в тісний контакт із вченими НТШ і на кошти цього Товариства, а також на стипендію письменниці Наталії Кобринської, навчався на кафедрі скульптури Краківської академії мистецтв. Впродовж семи літ Михайло Гаврилко стажувався в Австрії та в Парижі у славного скульптора Антуана Бурделя.

В часи Першої Світової війни, Михайло Гаврилко вписався до “залізної” чоти Січового Стрілецтва, а з травня 1915 року майже безперестанно був задіяний у затяжних і кровопролитних боях з російською армією під Болеховом, Калушем, Вікторовом (біля Галича), Семиківцями, Тустанню (над Дністром), над Золотою Липою і горішньою Стрипою (Настасів, Людвиківка).

Про те, що собою представляв Михайло Гаврилко у ті воєнні лихоліття, маємо низку свідчень, які опубліковані у “Віснику Союзу визволення України” від 10 вересня 1916 року (під своїм дописом нижче, я подаю деякі з цих характеристик).

Врешті, маємо про Михайла Гаврилка, ще прецікаве свідчення львівського історика Миколи Голубця, який писав:

“… «Греко-візантійські, римські, польські, московські, німецькі й бозна-які впливи викривили й покалічили українську душу, роздвоїли її, а то й розтроїли, а з обличчя української землі стерли ледве не все, що свідчило про її українськість. А не маючи власної, національної культури, позбавлені власної душі й характеру, ми мусимо коритися чужинцям: їх культурна питоменність мусить покривати собою нашу культурну безхарактерність. Тому — геть зі сміттям чужинецьких впливів, назад до позицій, з яких ми вийшли, отже — до культури наших Прапредків, що мали своїх Богів, свій погляд на світ і своє відношення до Природи, свою етику й свою мораль… Гаврилко справді вжив фрази про поворот до язичництва, й не тільки на студентському з’їзді говорив про Перуна й про здоровий символізм старої української міфології. Що більше, як митець і поет, чув і відчував залишки тієї міфології в духовності простолюддя й щиро та одверто захоплювався ними. Цей мрійник і фантаст зовсім поважно шукав за староукраїнською кільчатою (панцир з залізних ланцюжків), щоб носити її на голому тілі замість сорочки. З цілої низки українських князів признавав він тільки Святослава Завойовника. У тому дусі промовляв Гаврилко на з’їзді. А що не був майстром єзуїтської діалектики, тому наразився на насмішки іґнорантів, що ще й тепер творять «компактну більшість» громадянства».

Різкий відхід від язичництва у Михайла Гаврилка почався з того, що він познайомився з Оленою Гордієвською – донькою пароха села Шманьківці на Тернопільщині, яка тоді студіювала на малярському відділі Краківської академії мистецтв (фактично, то було відновлення їх стосунків, оскільки Михайло Гаврилко ще у 1912 році ліпив її скульптурний портрет). Через кілька місяців взаємини настільки окріпли і визначилися, що 23 вересня 1917 року, вони взяли шлюб у церкві села Пісочна біля Миколаєва на Львівщині.

Неповних три роки молодята тішилися своїм сімейним щастям. Лихоліття війни закинуло 38-річного Михайла Гаврилка далеко на схід України, де він командував партизанськими загонами у боях проти російських більшовиків. ЧК вислідило і заарештувало Михайла Гаврилка як керівника антибільшовицького повстання на Диканьщині, а восени 1920 року червоноармійці спалили його живцем у топці паровоза в Полтаві..

…Отака-от, трагічна історія приключилася з нашим героїчним земляком, у біографії якого – суцільне плетиво особисто-емоційного з ідейним і державницьким…

Микола Бандрівський