Шоумен Сергій Притула про анекдоти, війну, Росію і українську мову

Днями у Празі, на одному з найбільш престижних театральних майданчиків чеської столиці, у театрі Hybernia, відбувся концерт українського гумористичного шоу «Вар’яти». Виступ українських гумористів організував Форум культурного партнерства, і взяв під свою егіду міністр закордонних справ Чехії Любомир Заоралек. За кілька годин до концерту фронт-мен групи, відомий телевізійний ведучий і волонтер Сергій Притула розповів про те, як йому вдається поєднувати концертну діяльність із активною волонтерською роботою, і чи вдається виступати на передовій, про те, як відбулися зміни у сприйнятті українського гумору, і про те, як створюється українських культурний простір, який об’єднує всю країну.

– Маючи понад 100 з гаком концертів кожного року, я, принаймні поки що, поки ми маємо запит у суспільства на свою роботу, я краще буду кататися з гастролями і з них виділяти кошти, аніж просто їхати туди (зону бойових дій – ред.), веселити з пустими руками. Ми працюємо безперебійно.

За перших 150 днів цього року (до 5 червня), в нас було 75 концертів. Тобто кожен другий день у нас є виступ. Станом на сьогоднішній день ми акумулювали за цей рік близько 800 тисяч гривень на допомогу хлопцям в АТО. І якщо долучити за попередніх два роки 1 мільйон 700 чи 800 (тисяч), то лише від нашого гумор-шоу перевалила допомога за 2,5 мільйони.

– Ми зараз готували програму про гуманітарну допомогу в цій частині України, і люди говорили, що «не хлібом єдиним», і їм дійсно потрібне живе спілкування. На Вашу думку, чи має саме гумор якусь особливу роль?

– Люди у прифронтовій зоні дійсно спраглі до якогось видовища. Це не обов’язково має бути щось дуже помпезне. І таких артистів, які їм це видовище привозять, є дуже багато. Слава Богу, що вони їдуть і до військових, і до цивільних. Бо є школи, є дитячі будинки, є просто люди, які живуть у прифронтовій зоні, і не мають можливості так часто бачити артиста, як на тих територіях, де кулі не літають.

– Ви зараз записуєте на «Новому каналі» своє шоу, і україномовне шоу – це щось нове для України. Наскільки в цілій Україні люди сприймають україномовне шоу?

– У нас зазвичай з’являється якийсь телепроект, який має потім похідною гастрольну діяльність. Ми дійшли до свого телепроекту після шести років роботи в гастрольному графіку. Ми починали з невеличких клубів, до нас приходило 40-60 осіб на концерти, потім трошки більше, потім ми вже доросли до концертних залів, і за останні два з половиною роки ми розширили свою географію гастролей із заходу і центру України на всю Україну і вже трошки за кордон.

Я можу сміливо говорити, що немає ніякої різниці, коли ти виступаєш в Харкові, Дніпрі, Одесі, Миколаєві, Херсоні, чи ти виступаєш в Чернівцях, Тернополі, Івано-Франківську, Львові, чи Луцьку. Програма на Тернопіль і на Херсон, може відрізнятися лише на 2-3 відсотки за рахунок жартів на місцеву тематику. Все решта – це в нас є стабільна програма, яку ми привозимо раз у півроку, весна-осінь, коли їздимо у гастрольні тури, які охоплюють по 30-40-50 міст.

Я вже неодноразово говорив, що коли тебе смішать, ти в останню чергу думаєш, якою мовою тебе розсмішили. Три роки тому, коли ми тільки пропонували продюсерам різних телевізійних каналів, то нам казали: «Єта может бить нєвастрєбавана у бальшинства насєлєнія Украіни, вот если би ви взялі нєскалька руссаязичних артістав, єта би сматрєлі всє».

Я тоді бив себе в груди і казав: «Подивіться на «Файну Украйну»! З 2008 по 2010 рік ми знімали «Файну Украйну», це – 100 випусків. Неймовірні рейтинги! Кожен сезон піднімав планку все вище і вище. Це був єдиний україномовний гумористичний продукт на той момент. І його дивилися всі.

Якщо хтось думає, що були рейтинги найвищі на Заході України, то він помиляється. Найвищі рейтинги були на Півночі, в Центрі і в Києві, потім йшов Захід, потім Південь, і потім Схід. Але і там дивилися, й істотних різниць, що в 2 рази, того не було. Це люди дивилися.

Тому я зараз не переживаю, як буде сприйнято глядачем по всій Україні наше шоу. Бо я за шість років гастролей бачу заповнені вщент концертні зали, як в Ужгороді, так і в Харкові. Всюди хочуть, щоб ми приїхали, тому що смішне.

Сергій Притула у Празі

– Наскільки Вам допомагає у вашій роботі те, що українці стали ходити на україномовне кіно, чути гумор в українському перекладі, що українська мова розширила сферу свого вжитку?

– Ці теми рухаються десь на паралельних орбітах. Так, я озвучував кількох мультиплікаційних акторів, але я ніяким чином це не пов’язую. В нашому випадку діяло «сарафанне радіо», люди приходили на концерти, потім розповідали своїм друзям, і це було дуже смішне. І наступного разу люди приходили зі своїми друзями, колегами, з’являвся новий глядач, який дізнавався про нас із соцмереж.

Але українська мова стала дійсно набагато затребуваніша в останні три роки, тому сприяли події в країні, і революція, і війна, формування громадянської позиції. Відбувся розподіл суспільства, але боронь Боже, не по мовному питанню. Відбувся розподіл на патріотів і «ватників», як би не було цинічно так говорити.

– Які можуть говорити і тією, і тією мовою…

– Так, і вони можуть бути і вірменами, і грузинами, і євреями, і караїмами, і росіянами, і українцями. Немає розподілу в країні за національною чи мовною ознакою, а за тим, що робиться в країні.

– Чи можна говорити про те, що в Україні нарешті з’являється свій внутрішній культурний ринок, який не пов’язаний ані з російським, ані якимось іншим?

– Україна і так повільно виходила з російського ментального простору. Мене коли питають, як я це можу підтвердити, я кажу: «А ви коли останній раз чули анекдот про «молдованина»?» Коли мені було 5-7 років, у 1980-х я знав багато анекдотів про «молдован», про «чукчів», про естонців, і авторами цих анекдотів не були хлопці з Харківської області. Все це йшло з Росії, був «старший брат», якому навіть на такому побутовому рівні було приємно посміятися з «хохла, який украв сало», з «молдован», які були поголовно тупі, з «чукчів», які були ще тупіші, з естонців, які були «заторможені».

В Україні за останні 15 років цей ринок анекдотів про «тупого молдована» зник. Тому що українцеві не притаманний такий шовінізм. Ми формуємо своє обличчя українського гумору, в якому немає місця для приниження.

Подивіться на ту ж «Нашу Рашу», одна з центральних ліній із двома таджицькими заробітчанами Джавмудом і Равшаном, із яких рже вся Росія, бо вони тупі, вони приїхали в Москву на заробітки і не вміють цеглу класти. В нас такої риси немає.

І на цьому шляху з російського простору нас спіткала російська агресія. Тому люди почали на якомусь підсвідомому рівні відштовхували те, що дратує, а дратує дуже багато чого. Дратують артисти, які висловлюють підтримку діям Путіна, розказують про якийсь фашизм в Україні, і їх насправді дуже багато, і вони не можуть гавкати на руку, яка їх годує.

І коли якийсь російський артист розповідає тобі, що ти якийсь фашист-нацист, який вбиває мирне населення на Донбасі, ти його не будеш ані слухати, ані дивитися. Тому з наших ефірів тихенько зникла російська попса, з наших телеекранів зникли «тупі телесеріали» про «русскіх кадєтів», про що я кричав ще 10 років тому. Бо я ще тоді казав, що в мене росте дитина, і я хочу, щоб вона дивилася про своїх, і давайте знімати про «богунівців». А на мене дивилися, як на божевільного і казали: «Ти що?! Це ж для внутрішнього споживача! Ми це не окупимо!». А зараз ми це окупаємо на сході тисячами жертв.

Зараз, після того, як російський продукт вийшов, почали рости різні українські проекти, відбувся сплеск запиту на продукт українського шоу-бізнесу. Гурти, які раніше не могли зібрати навіть невеличкого клубу, зараз збирають зали на тисячу осіб. Ті актори, які три роки тому грали в російських серіалах на других-третіх ролях, а всі ці серіали знімалися в Києві на українських майданчиках, українськими режисерами і операторами, але з головними героями з Росії, тому що ринок України 45 мільйонів людей, а ринок Росії – 145 мільйонів людей, і там набагато більше грошей, і це було мегаприбутково знімати для російського ринку…

Зараз почали орієнтуватися на свого споживача, де менший ринок, менше грошей, але тут можна зробити щось трошки економніше. Бо люди мають багато витрат – комунальні послуги, подорожчало життя, люди активно допомагають АТО, люди не можуть стільки витрачати на розваги. І це означає, що поки люди не почнуть заробляти більше, артисти мають трошки свої запити зменшити. Повірте мені, ми всі так там нормально живемо. Якщо мені не вистачає грошей, то я зроблю не один концерт, я зроблю їх п’ять. Ті, хто до цього адаптувався, активно гастролюють і нормально живуть.

Що мені особливо приємно бачити, що багато з тих маловідомих артистів, які поїхали на фронт, виступали там, потім про них повідомили через соцмережі, потім про них зняли сюжет на телебаченні, тепер можуть виступати в залах, яких би вони раніше не зібрали, бо їх ніхто не знав.

Бо Тараса Тополю і групу «Антитіла» на «корпоративи» не кличуть. Він надто правильний, в нього гарні тексти, він співає українською. Але зараз цих хлопців по-тихеньку виймають на гастролі, по Україні, по Європі, в Канаду, Сполучені Штати. Таким чином Боженька повертає сторицею тим людям, які їздили на фронт, товклися по тих бусах і тих дорогах, і це дуже тішить. Бо ринок дійсно формується, але на то має піти трошки більше часу. Але сам факт його появи і зміцнення мене дуже тішить.

Я б дуже хотів, щоб і на ринку україномовного гумору з’явилася якась конкуренція. Тому що зараз розквіт гумористичних проектів, але на україномовній ниві, в нас поки вакуум. І я сподіваюсь, що ті шість років, які ми витратили на гастролі, показали, що збираємо повні зали, і телепроект знімаємо, і заробляємо достатньо, що це стане прикладом для наслідування для молодих людей, і я вірю, що так воно і буде.

Марія Щур

Читайте нас у Google News

Читайте нас у Telegram