Шлюб, чернецтво та целібат

 

 

Спочатку Бог створив одного Адама, якому дав певний час пожити самому. Не відомо, скільки конкретно часу це тривало, але нам точно відомо, що за той період наш праотець цілком емпірично (на власному досвіді, практично) переконався, що не дивлячись на всю його бездоганність і святість, все одно залишається певна сфера буття, де він сумує та відчуває себе не цілком реалізованим. Він не був щасливий, навіть маючи повну владу над землею та всім її творінням (Бут. 2, 18). Побачивши це, Бог робить йому помічницю з його ж ребра.

 

 

Феномен шлюбу – це не лише соціальний чи культурний феномен. Це цілком онтологічне, буттєве явище, на якому ґрунтується все наше людське життя – його тривалість і якість. А якщо це так, то будь які намагання обійти його, спотворити чи проігнорувати треба чесно називати гріхом і злочином людини проти самої себе. Так, наприклад, гомосексуалізм є гріхом не тому, що він всього лиш суперечить моральним нормам церковників чи якось зачіпає їх естетичні почуття , а тому, що він протиприродній, проти людський, а відтак – анти-божий, атихристиянський. Так само, антиприродніми є намагання людини скинути з себе тягар відповідальності за власне потомство (рух «чайлфрі») чи шукати головні життєві цінності в роботі (кар’єризм) чи навіть фізичних насолодах без шлюбу (блудодійство). Всі ці речі суперечать наміру Бога щодо людей, а тому, не лише не можуть нести в собі щастя, але й навпаки – несуть разом із собою іпостасне пошкодження людини на всіх рівнях її буття: духовному, душевному та тілесному.

 

Людина, яка не має пари – не живе на повну силу. Так, вона живе. Вона може довго жити. Вона може радіти. Вона може сильно радіти. Однак, при цьому її радість ніколи не зможе бути повною – вона не матиме з ким це щастя ділити та з ким множити. Її щастя – це все ще нерозкритий потенціал. І це все зовсім не тому, що я так написав, чи тому, що я Боже збав, хочу цього. Все так лише тому, що це закон існування всесвіту. Жодний сурогат щастя не замінить щастя. Жодний протез не замінить здоровий орган.

 

Для того, щоб проілюструвати це твердження, хотів би використати один приклад. Психологи часто пишуть, що один кінь здатен потягнути за собою вантаж вагою десь три тони. Однак, якщо коней буде вже два, то разом вони здатні тягнути не шість, а цілих п’ятнадцять тон! Я не знаю, наскільки цей приклад науково обґрунтований. Навіть, якщо такі цифри – всього лиш чийсь хитрий літературний прийом, все одно я впевнений, що в природі існує ціла низка подібних прикладів, де цей принцип все одно діє, та ще й з багато більшим ефектом. Так, ось. Люди поодинці – це максимум по три тони. А повноцінний шлюб це ще дев’ять! Звідки вони беруться? Це допомога Божа людям за їх терпіння, старання та любов.

 

Усі ми люди залежність від усіх. І бути одним по життю – це жити без підтримки та опори, це лізти угору без страховки. Ті риси та якості людини, які вона не може реалізуватися сама, вона реалізовує разом у парі зі своїм обранцем. Те, що не може зробити в парі – реалізується в Господі. У люблячої та чистої пари всі недоліки Своєю благодаттю покриває Бог.

 

Особливим шляхом у житті для християнина є інший шлях – чернецтва (монашества). Хоча слово монах походить від слова «монос» – один, справжній монах ніколи не буває самотнім. Він завжди перебуває у спілкуванні та співжитті з Богом. Пригадуєте, ми говорили про людину, як половину одного яблука. У випадку шлюбу, другою половинкою для неї стає її подружній партнер. У випадку чернецтва – все те, що миряни мають отримувати від свого обранця, вони отримую, та ще й з надміром, від Самого Бога. Звісно, мова йде про повноцінні стосунки – про нормальну родину, де обидва зацікавлені в будівництві власного щастя, а не хтось один мусить нести тягарі за двох. Так само й у чернецтві. Якщо монах не приліпиться всім серцем до Бога, то святе місце в його серці залишатися пустим довго не зможе. Замість Бога він неминуче полюбить або себе самого, або принади цього світу, або одне й інше разом.

 

Відтак, у ідеалі людина може мати лише два шляхи – сімейне життя або монашество. Все ж, грішна людина придумала для себе й третій шлях, який видається їй ззовні кращим і легшим, будучи при цьому за своєю суттю значно важчим і небезпечним. Це те, що в католицькій церкві зветься целібатством. Целібат – це священик, який відмовившись від дружини (не маючи повноцінної сім’ї) не прийняв чернецтва. У цілому, Православна Церква не схвалює целібату, бачачи в такому виборі свідому втечу від відповідальності. Целібатний священик – це чоловік, який бажаючи отримати сан, при цьому не хоче брати на себе відповідальність за дружину та дітей. Разом із тим, відмовившись від найбільшої цінності земного світу – власної родини, він не спішать отримати найбільшу цінність світу духовного – не хоче ставати іноком – ченцем. Звичайно, можна говорити, що монашество – це особлива стезя, і далеко не кожен священик здатен бути добрим монахом. Це правда. Однак, правда полягає в у тому, що сан священика багато вищий за чернецтво, а відтак, той, хто не здатен бути добрим монахом, тим більше не може бути і священиком. Ніяк не навпаки. Чернецтво є особливим служінням мирянина Богу. Не кожен монах є чи може стати священиком.

 

Я розповів про це тому, що такий невеселий стан справ у Церкві, серед віруючих, тим більше зустрічається у миру. Принцип існування нашого світу дуже простий – тут все відбувається шляхом нашого найменшого опору. Це знає навіть ваша кицька. Якщо можна прийти до церкви де є лавочки – йдемо туди, де є лавочки. Якщо можна молитися замість трьох годин хвилин тридцять – йдемо туди де тридцять хвилин, а ще краще – двадцять п’ять. Якщо можна обирати між вечіркою та Всенічною – зустрічайте нас на вечірці! Якщо можна жити весело та безтурботливо – лише для себе, навіщо ще жити ще для когось, зіпсувати собі молоде життя, витрачаючи сили та нерви на сторонню людину? Дуже часто люди реально не розуміють, навіщо їм заводити сім’ю, якщо вони вже тепер відчувають себе доволі непогано. Головний принцип сучасної молоді: не напружуватися. У всьому. Саме тому ми, з кожним роком все частіше, будемо зустрічатися з усе більшою проповіддю тенденцій «жити для себе». У мене немає особливих упереджень щодо «згубного впливу Заходу», однак нині саме там, у ситому та щасливому суспільстві, люди, які мають все, хочуть мати все, і щось трошки більше. Дякуймо Богу, що наші умови поки цьому зовсім не сприяють.

 

Особливо небезпечним різновидом «любові», є гіперболізована любов людини до самої себе. Часто люди залишаються самотніми в житті, навіть не здогадуючись, що причиною цього є вони самі та їхнє власне самолюбство. Як важко егоїсту знайти собі відповідну пару, постійно пам’ятаючи про власну надзвичайну красу, розум і риси характеру! Хіба знайдеться десь людина, яка б була рівною парою такому самолюбу? Ні, звісно! Але, кого такі люди звинувачують упродовж всього свого життя? Невже себе? Ні, ніколи. Винні всі, хто нам подобався, але не захотів хоч трохи попрацювати, щоб піднятися на кілька щабельок вище, туди, де ми зручно возсідаємо на своєму троні.

 

Інший бік цього – небажання людей побачити свої очевидні недоліки та чимдуж виправити їх. Дівчина без зубів може сто років чекати на свого принца, маючи при цьому безліч прекрасних навичок, дипломів, наукових ступенів і чудових рис характеру. Те саме може бути і з людьми, які палять цигарки, без міри випивають, мають надмірну вагу, не люблять слідкувати за чистотою свого тіла та одягу, тощо. Усім цим ми заважаємо іншим полюбити нас. Звичайно, людина це не лише її земна оболонка. Але поки вас будуть «зустрічати по одежині», до моменту, поки нас «проведуть за розумом» може й не дійти. Зрештою, де ж ваш розум, якщо вам самим комфортно ходити без зубів чи в непопраних штанах?

 

Подвиг кожної християнської родини – це повторення історії Церкви у локальних умовах. Ту пару, яка разом пережила і спокуси, і власні Голгофи, неминуче чекатиме й радість торжества Воскресіння та блаженного життя з Богом. Головне розуміти, що сім’я – це задум не людський, а Божий. Його треба шукати, берегти та зрощувати.