Війна йому обірвала можливість бувати вдома. Це особливо його мотивує — наближати Перемогу, щоб зустрітися з рідними. А тимчасом Перемога з’являється в його житті в іншому вимірі — в імені коханої. Продовжуємо проєкт «Героям слава» і сьогодні наш співрозмовник — 21-річний фаховий військовослужбовець родом з окупованої нині Луганщини на псевдо Яра.
Перші бої — у 19-ть
Після школи вступив до університету на факультет інформаційних технологій та електроніки. Однак, провчившись рік, відчув, що це не його шлях. Тому відрахувався з вишу і вирішив стати військовослужбовцем, подав документи до сержантської школи у Львові, пише “20 хвилин”.
Перегляньте також:
- Чорна звістка для Тернополя: загинув боєць Віталій Бабій
- “На щиті” додому на Тернопільщину повертається захисник Дмитро Самосюк
У 2020-му році він розпочав своє омріяне навчання, проте війна внесла корективи: повномасштабне вторгнення росії пришвидшило його випуск.
— Ми вийшли на службу на три місяці раніше, — ділиться спогадами Яра. — Фактично провчилися із двох років лише півтора.
Він був вдома на початку січня 2022 року, у час відпустки. Востаннє. Місяць потому його рідне село було захоплене ворогом.
Після відпустки пройшов динамічну посилену підготовку: полігони, тренування. Усі відчували, що ці навички невдовзі застосовуватимуться в суворих реаліях.
А далі — лютий, сирени, війна.
Яра за розподілом від академії, а їхній коледж був прикомандирований до Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, потрапив до Тернопільської артбригади.
Яра прибув до військової частини в березні,отримав звання молодшого сержанта, підписав сержантський контракт на п’ять років. Спершу перебував зі своїм підрозділом в Малині, були бої за Київ, активно брав участь у бойових діях уже на запорізьких напрямках.
Згодом потрапив у підрозділ, де його завданням було керувати екіпажем, спеціалізованим на дронах. Більшу частину війни виконує задачі на дронах: «Mavic», «Matrice» та «Лелека 100» старшим екіпажів.
«Лелека» долає до 50 км
— «Крило» літає набагато далі, ніж звичайний дрон, ми виявляємо більш «жирні» цілі, які важко помітити іншими засобами, — розповідає Яра. — Найдальша відстань, яку долав наш «Лелека», — понад 30 км, (а може і до 50-ти) і цей політ був результативним: нам вдалося виявити й знищити живу силу ворога: БТР, БМП, піхоту, танки, а зазвичай працюємо по артилерії противника.
Коли наші артилеристи отримують інформацію про ворога, вони точно б’ють. Окрім цього, підрозділ використовує ті ж «Матрікси» для виявлення ворожої артилерії, які передають координати для контрбатарейної боротьби, для розвідників БПЛА та дорозвідки.
Однією з найважливіших функцій «Лелеки» є коригування та розвідка. Однак, як і будь-яка техніка на фронті, вона може вийти з ладу під час виконання завдання.
— Якщо щось трапляється з крилом, ми веземо його на ремонт, — продовжує військовослужбовець. — І одразу піднімаємо іншу в небо, тож ми не стоїмо без роботи. Підрозділ завжди має резервний апарат, щоб продовжувати виконувати завдання без перерви.
Пекло під Роботиним
Одна з найзапекліших битв у його житті розгорнулася під Роботиним. Там він отримав поранення.
— Ми вирушали на позицію зранку, мені побратим передав по рації, що в нашому напрямку — FPV-дрон, — згадує Яра. — Я зупинив машину і ми розбіглися навсібіч.
Це була попередньо узгоджена дія, щоб відвернути увагу оператора ворожого дрону, пояснив співрозмовник. Дрон впав неподалік — за три метри від Яри, осколок поцілив у його ногу, але, каже, що в ту мить болю не відчув.
— Нога заніміла, я не розумів, чому, — пригадує, — мене цікавив більше особовий склад, спитав, як вони: все добре, слава Богу, обдивився машину, машина в осколках, ми перевірили, чи може їхати, колесо було пробите…
І лиш тоді Яра відчув, що форма на ньому наче мокра, побачив, що це — кров, миттю наклав собі турнікет і передав по рації: «Я — 300, їдемо в зворотньому напрямку!».
«Трішки скучав»
Далі — медпункт, там надали першу медичну допомогу, звідти — до шпиталю.
— Мене відвезли на пункт у машині з пробитим радіатором, стан її був критичний, тож одночасно зі мною відправили «на ремонт».
Орки «дають слабинку»
Мокші застосували і отруйні гази. Їх екіпаж не критично зачепило, відчули печіння в оча. Згодом дізналися з новин, що орки використовують хімічну зброю.
— Найгірше те, що вони бачать нас добре, — продовжує характеризувати окупантів військовослужбовець. — Дрони, безпілотники — цього у них багато, на жаль, і вони вміють користуватися цим… Спочатку ми переміщувалися в темний час доби, але тепер вороги почали використовувати нічні дрони.
Та, попри те, дають таки окупанти слабинку. Завжди діють за однією тактикою: вкопують гармату, маскують її, і так працюють постійно. Нераз українським військовим вдалося знищити їхню гармату, проте це не зупинило окупантів:
— Вони забирають пошкоджену зброю і ставлять на тому ж місці нову, — дивується співрозмовник. — Позиція виявлена, але вони продовжують діяти по старому шаблону.
Українські бійці завжди намагалися адаптуватися до ситуації, змінювати свої підходи, щоб залишатися непоміченими.
— Ми намагаємося працювати максимально гнучко, — говорить Яра. — Вороги ж не міняють тактики, навіть коли їхні позиції вже «спалені».
Бракує часу на борщ
Незважаючи на всі труднощі, Яра з побратимами зберігають оптимізм.
— Ми постійно жартуємо — каже, пригадуючи одну із історій. — Якось нас по дорозі на завдання зупинив черговий на блокпосту, запитав, чи є зброя, на що мій товариш жартома відповів: «Аякже! Купа! Цілий бус!». Черговий був надто серйозний і попросив багажник відчинити, а водієві почулося: «Їхати», і в той момент ми рвонули. Уявляю, як це виглядало з боку: сюжет блокбастера. Ми кричимо водієві, водій не чує, звісно, за кілька метрів зупинилися, бо було б не до жартів.
Колектив — дружній, скрізь — жартують і над собою також — без образ. Разом — 24 на сім. В одному екіпажі — і контрактники, і мобілізованім, усім служба здебільшого подобається. В одному колективі хлопці різного віку: від 20-ти до 50-ти з гаком.
— Ми більше перебуваємо на позиціях, живемо у бліндажах, — розповідає про побут Яра. — Готуємо їжу по черзі, хоча наш товариш, який до ЗСУ був кухарем, завжди робить це краще за інших. в раціоні макарони, м’ясні консерви, борщ. Щоправда борщ зі складніших, завжди смачний, але, варимо його лише коли є час.
Родина — завжди поруч
Крім служби, Яра має ще одну важливу мотивацію: любов. Їхнє з дівчиною на ім’я Вікторія знайомство відбулося вже під час війни, і вони разом майже рік.
— Ми бачимося тільки коли я приїжджаю у відпустку, тоді ми разом 24 на сім, — розповідає Яра з ніжністю в голосі. — Зараз мрію якнайшвидше закінчити війну і перемогти, щоб мати час на інші мрії.
Родина, мати й сестра, підтримують його з тимчасово російського тилу, хоча про війну намагаються не говорити. Колись рідні думали про переїзд у більш безпечну частину України, але можливості так і не знайшлося.
— Ми про війну зовсім не говоримо і політики не торкаємося, тільки як минув день і як почуваємося, — каже він. — Вони нічого не розпитують, хоча про все здогадуються. Мати знає і все розуміє, а я впевнений, що вона завжди на моєму боці.
Хоч село проукраїнське, однак, щоб уникнути небажаних контактів, він заблокував сторінки своїх знайомих та друзів в соцмережах.
— Коли ми відвоюємо, можливо дехто з тих, хто залишився, будуть тікати, — припускає.
На запитання, чи доводилося воювати у напрямку рідного дому, каже, що ні, але не заперечує, що в цьому випадку мотивація зросла б ще більше.
Яра не любить хвалитися, але його відданість і майстерність на фронті не залишилися непоміченими. Він був нагороджений Золотим Хрестом від Головнокомандувача Збройних Сил України Валерія Залужного.
