«Однозначно, ті всі території повернуться – питання лише коли? Але ні в кого не виникає сумніву, що то – наше!».
Перегляньте також:
- Тернопільський музей отримав експонати що нагадують про боротьбу кримськотатарського народу
- В’ячеслав Негода став на бік Тернопільського мистецького коледжу ім. Соломії Крушельницької
Український шоумен та активіст волонтерського руху Сергій Притула, перебуваючи у Празі, закликав Європу до активнішої підтримки України на тлі російської агресії. Він виступив в Бібліотеці Вацлава Гавела під час дискусії на тему «Україна: рік без Януковича», заявивши, що, хоча ціна, яку платить Україна, є високою, однак все одно, за його словами, постане цивілізована європейська Україна. Як активіст-волонтер, Сергій Притула також звернув увагу на безпрецедентність масштабів волонтерського руху в Україні, який він назвав «феноменальним».
– Рік без Януковича: як Україна змінилася за цей час?
– Україна змінилася, безумовно: я вважаю, що в кращий бік. Інша річ, що ті зміни відбуваються через дуже такі трагічні переломні моменти. Дуже б хотілося, щоби зміни в державі, реформи, зміна якоїсь політичної культури, відповідальності чиновника і все решта відбувалась згідно з чинною букви загону, згідно з конституцією. У нашому випадку ці всі зміни відбуваються через кровопролиття – спочатку розстріл Небесної сотні, після того – конфлікт з Росією, і крізь призму тисяч смертей на сході України. Я дуже часто зараз читаю в українському сегменті Facebook повідомлення від блогерів, яких читають десятки тисяч читачів, що, мовляв, ну і до чого доборолися? Причому це не пишеться кимось на кшталт «п’ятої колони Кремля», і це погляд з російських ЗМІ. Але є тотальне розчарування. Слава Богу, що цей відсоток не є великим і більшість людей так само, як і я, дивляться в майбутнє з оптимізмом. Це дуже важко робити на тлі краху економіки, на тлі часом недолугої кадрової політики, на тлі зубожіння населення. Тому що купівельна спроможність гривні кожен день падає і падає. І здавалася б, як на тлі того всього зберігати оптимізм і бачити перспективу?
– А є в людей цей оптимізм, чи розчарування дуже сильне все ж таки?
– Ну подивіться на мене. Я дуже, дуже тішуся, що цей рік країна прожила без Віктора Федоровича. Так, тяжко – не без того. Але кожен день Україна має давати собі звіт, що стільки людей поклало голови. І вони це зробили для того, щоб країна якось змінилася. І треба над тим працювати кожен Божий день, не давати хабаря, прибрати в своєму під’їзді, виконувати правила дорожнього руху – ну, банальні речі… Є така гарна картинка в інтернеті: хто хоче змін – і увесь натовп підняв руки. Хто хоче почати з себе? І жодної руки!.. Звичайно, легше зберігати оптимізм людям, які багатші, бо на них це не так сильно відбилося. Але ми зараз переживаємо те, чого ми уникли в 1991-1993 роках. Коли Східна Європа – та сама Польща – пройшла через «шокову терапію». Нам же ж незалежність прийшла «на блюдечке с голубой каемочкой»: кров не текла, зусиль не докладали, прийшли на вибори, і все. А нічого ж не змінилося! Залишилася стара партноменклатура, трохи додалося рухівців, але ми й далі йшли в фарватері совкового мислення.
У мене були знайомі, яким те все було «по барабану», а зараз більших патріотів годі знайти. Тобто зміни відбуваються, вони обов’язково приведуть до чогось хорошого у цій країні, я вірю, що ще я це застану, але те, що наші діти будуть жити в іншій країні, в цьому я не сумніваюся. Просто дуже хочеться, щоб європейські країни не цуралися нас, як бідного родича, не відмахувалися від нас, не закривали очі на наші проблеми, а підставили плече там, де нам треба, тому що ми дуже сподівались.
– Ви думаєте, що Європа і Захід могли більше допомогти Україні на тлі війни?
– Я глибоко переконаний в цьому. Оскільки в мене є – так не можна говорити – претензії до західних країн і західного споживача інформації, яка надходить з України. Якась існує подвійність стандартів у нюансах, пов’язаних з демократією і європейськими цінностями. І неодноразово, спілкуючись з європейцями, я кажу: друзі, у нас «торба», військова агресія, ви самі знаєте – Росія атакує!.. Бо ситуація така: ми за демократію, ми за свободу, а потім доходить до ціни на газ, і тоді європейська спільнота починає чухати личко і казати: та ну його до біса, нехай вони там собі в Україні воюють, ми тут санкції, але ми ж не будемо напряму воювати з Росією, бо вони нам газ перекриють. Наш бюргер не може мерзнути вночі!
Тоді, пацани, так і кажіть: у нас є демократія ось до такої ціни на газ. Чехія мала би активніше впливати на процеси і не стопорити асоціацію з ЄС, наприклад, тому що це тільки так здається, що вони далеко. Бо спочатку хапнули Крим, потім зайшли на східну Україну. Апетит приходить під час їжі. А враховуючи, що останнім часом в Карлових Варах написів чеською я майже не помічаю – радив би нашим чеським друзям замислитись, бо російська армія має звичку приходити на захист «русскоязычного населения».
– Ви займаєтесь дуже багато волонтерською діяльністю. Як змінилися українці за цей рік, маю на увазі волонтерський рух?
– Це якась абсолютно нетипова для планети історія, я не пам’ятаю подібних випадків, коли вся країна стає і починає виконувати функції держави. Чиновники від міністерства оборони вважають, що те, що армія одягнута, має з чим бігати по полях і на чому їздити і що їсти – що це більша заслуга держави, аніж хлопців і дівчат, які своїми зусиллями збирають те все і возять на передову. Я на те все не звертаю уваги, я всього лише один з армії волонтерів, але за ту армію дуже прикро. Тому що ті чиновники, і міністр оборони, і командувачі мали би виходити і кожен день низько кланятися хлопцям і дівчатам, які з ризиком для свого життя ганяють на передову, потрапляють в полон, отримують поранення, гинуть –для того, щоб ти, генерал, мав ким командувати, до біса!
Це прекрасно, що відбувається з волонтерством. Адже раніше волонтерство в Україні було на рівні ембріона, зародку. А зараз волонтерство – це дуже потужний рух. В тій чи іншій мірі звернуто увагу на всі верстви і на солдата на передовій, і на каліку, і на правове забезпечення воїнів АТО, робиться і для біженців багато, і для дітей багато. Я дуже пишаюся тим, що відбулося з людьми в країні.
– Заборона російських серіалів, поп-зірок, представників шоу бізнесу в Україні і в Росії навзаєм, до чого воно призведе?
– Як громадянин я, звичайно, підтримую. А як людина зсередини цього бізнесу, я розумію, що це – неправильно. Ринок сам має регулювати якісь нюанси, і не треба забороняти прокат російського фільму в Україні: запустіть його, він провалиться, люди самі не підуть. А якщо його забороняти, почнуть з інтернету скачувати і дивитися. Чого ж його заборонили, гм, треба дивитися. Заборонений плід завжди бажаніший. Я більш ніж переконаний, що який-небудь фільм, який несе в собі якийсь нюанс агітпропівський чи вихваляння російської зброї, якщо його запустити в прокат – приречений на поразку. Зараз ще в ефірі деяких каналів дограють серіали про російську міліцію, спецназ, замінити немає чим. Внутрішнього українського виробництва немає, західні аналоги дорогі. Тобто прибравши з ефіру повністю все російське, наші канали просто не будуть мати, що показувати. Повинен пройти час на адаптацію. З чим повністю погоджуюсь, так це з потребою заборони інформаційних російських каналів. Інформаційну стрічку треба забороняти.
– І ще запитання – про роль гумору під час таких кризових моментів. Чому важливо сміятися і не втрачати почуття гумору?
– Коли я приїжджаю до хлопців на передову і роблю з ними якісь «перформенси», дуже потішно, коли стоять здоровенні, бородаті, закоцюрблі такі спецназівці і вступають з тобою в словесний інтерактив, в кінці якого купа сміху. Це показує, що, по-перше, бойовий дух у хлопців на висоті, а по-друге, коли ти виставляєш у Facebook таке відео з передової, люди дивляться і тішаться, адже вони розуміють, що хлопці не ниють, не плачуть, що там стоять мужчини, справжні бійці, справжні козаки. І за такими спинами абсолютно не страшно.
І, зрештою, просто приїхати до солдата і сказати: на ось тобі каска, а це ось тобі теплі устілки в берці, а це ось тобі хімічні грілки, ну, давай, я поїхав… Це – одна справа. А інша справа – приїхати, коли вони тебе обступають, ти там одному анекдот розказав, якимись новинами поділився, когось «підколов» – вони сміються, розвантажуються. Так само як я їжджу зі своїм шоу по Україні, і мені часто закидали: мовляв, в країні війна, а ви тут «хіхоньки-хахоньки» розводите… Люди ж приходять на той концерт, щоб хоча б на дві години розвантажити голову. Тому що вони постійно сидять на цій інформаційній стрічці: війна, війна, війна… Можна ж збожеволіти! Прийди, трошечки відпочинь, а далі знов займайся своїми справами. Так само і з солдатом: треба приїхати, розрадити. І те, що дуже багато публічних осіб в Україні приїжджають до солдатів з концертами, з допомогою – я думаю, що це так само дуже важливо.
– Ви оптиміст щодо завершення конфлікту в Україні? Все завершиться переможно для України колись? Які у Вас відчуття?
– Я знаю, що рано чи пізно все буде ставати на свої місця. Я б дуже хотів, звичайно, щоб воно трапилось за мого життя. Подивитися, як абсолютно спокійно на набережній Севастополя стоять жіночки і махають білими хустинками російському Чорноморському флоту під пісню Растаргуєва і Міхалкова «Уходили русские с Крыма»… Були ж всякі випадки і в Європі, і під час Першої і Другої світових воєн, коли хтось щось ділив, щось забирав, потім хтось програвав, потім з ганьбою і тріском віддавав. Якщо є ідея і правда, ті люди виграють. А якщо є просто інерція і страх, то воно приречене. Однозначно, ті всі території повернуться. Питання лише – коли? Але ні в кого не виникає сумніву, що то – наше! Також Європа і США, і весь світ мали б Україні посприяти в цьому.
Ростислав Хотин, Радіо Свобода
