Якось не віриться, що цього усміхненого життєрадісного хлопчика уже більше як рік немає серед живих. Будучи важко хворим (саркома лівої ноги), він терпів такі болі та муки, що не під силу витримати навіть мужнім здоровим чоловікам. Але навіть у хвилини найтяжчих приступів хлопчик не плакав, не кричав, а… молився, показуючи приклади християнського героїзму. На сьогодні духівник дитини, священик Івано-франківської церкви Матері Божої Неустанної Помочі Леонід Григоренко, збирає усі необхідні документи, аби розпочати процес беатифікації (визнання святим – авт.) малолітнього мученика.
Перегляньте також:
- У Тернополі відбудуться майстеркласи з виготовлення прикрас на осінню та різдвяну тематику
- На Тернопільщині буде 38 осередків викладання предмета “Захист України”
…На зустріч з батьками Славчика Олегом та Іриною Сухоребськими і його сестрою Наталею я ішла, ковтаючи сльози. Ніяк не могла зосередитися. Не знала, з чого почати. Адже говорити з людьми, у яких ще свіжі спомини про їхню померлу дитину – це просто не по-людськи. І якби не попередня розмова з отцем Леонідом, я би, напевно, так і не наважилася. Як на диво, рідні померлого були спокійні, навіть сміялися і жартували. “Наш Славчик у небі, йому там добре, чого ж плакати”, – каже пані Ірина, пригортаючи доньку.
“Напевно, така була Божа воля, – говорить пан Олег, – бо в наших з дружиною родинах ніхто не мав тяжких захворювань. І син, який народився 16 травня 1997 року, теж був здоровим”. Коли хлопчику було півтора роки, пані Ірині приснився дивний сон: наче сидить вона на зеленій галявині та ніжно пригортає Славчика до грудей. Аж раптом жінка побачила Богородицю, яка промовила: “Не пригортай його так, бо я прийду і заберу його у тебе”. Сон вразив Ірину, але через деякий час вона про нього забула.
…Минали роки. Хлопчик ріс добрим, лагідним, чемним, любив тварин, грався з дітьми. У шість років він раптом сказав своєму другові та сусіду Валентину, що в майбутньому хоче стати священиком-монахом. Звідки у сина таке дивне бажання, батьки не розуміли, адже вони ніколи багато не говорили з дітьми про Бога та про церкву.
Одного разу в дитсадку Славчика хтось ненароком штовхнув. Хлопчик впав і зламав ліву ногу. Після недовгого перебування у гіпсі, все загоїлося, але через два місяці дитина отримала повторну травму. Після рентгенологічного обстеження діагноз лікарів пролунав як смертельний вирок: саркома. “Ми не хотіли вірити місцевим медикам, – нарешті, дає волю сльозам пані Ірина, – а тому повезли Славчика в столичний інститут онкології. Але й тут діагноз підтвердився”.
Сухоребські вирішили, що дитину треба врятувати будь-якою ціною. Тому лікування продовжили в одній з найкращих німецьких клінік у Франкфурті-на-Майні. Але перед поїздкою у дитини раптом виникло бажання… прийняти Святе Причастя, після якого хлопчик став дуже спокійним.
Незважаючи на курс важкої хіміотерапії, хвороба прогресувала. У батьків здавали нерви, коли вони дивилися, як у Славчика почало випадати волосся, а біль спотворював дитяче личко. Але хлопчик не плакав, тільки щодень по кілька годин молився і… заспокоював батьків. А ще Славчик був дуже співчутливим до чужого горя. Коли він чув по телевізору чи від когось про те, що десь страждає якийсь інваліда чи хвора дитина, то одразу ж звертався до батьків: “У вас же є гроші, допоможіть! Мені ви ось помагаєте, а цьому бідному, може, й нема кому допомогти”.
Через деякий час дитині стало легше, і сім’я повернулася додому. Та щаслива мить здоров’я дитини була, на жаль, короткою. Минуло півроку, Славчик захворів на грип, і хвороба почала прогресувати. На лівому коліні з’явився нарив. “Одного разу пізно ввечері мені подзвонив пан Сухоребський, – згадує отець Григоренко, який на той час уже постійно відвідував хворого хлопчика. – Він з жахом повідомив, що у дитини тріснув нарив, і з рани кров б’є фонтаном. Чесно кажучи, я не міг спокійно на таке дивитися”.
Потім з’явився другий нарив, третій… Незабаром Славчик мав тринадцять жахливих ран, які постійно кровоточили. Лікарі радили ампутувати ногу. Але, проконсультувавшись з високоповажними професорами, батько зрозумів, що це не допоможе, а тільки завдасть дитині тяжких психологічних травм і прискорить смерть. Славчик був приречений.
Рани перев’язували в Тернополі, де родина Сухоребських замешкала в монастирі сестер Введення в храм Пресвятої Діви Марії в селі Великі Бірки Підволочиського району. Тоді з усіх-усюд у монастир з’їжджалися священики, монахи і монахині, щоб подивитися на святого хлопчика-мученика, який багато по-дитячому молився, щодень причащався, дивуючи усіх своєю мужністю та роздумами про Бога і сенс життя людини. За словами багатьох священиків, які знали Ярослава, це були справжні богословські сентенції, яких дитина, що навіть не ходила в школу, не могла знати. Особливо Славчик любив молитися до відомого святого стигматика отця Піо. А присутні тут душпастирі часто порівнювали їхні страждання.
“Під час тяжких перев’язок я тримав Славчика за руку, – продовжує отець Леонід, – і хотів закрити очі, аби він не бачив свого понівеченого хворобою тіла, але не вдалося. Після цього хлопчик перестав спати. Я до сьогодні не можу собі цього пробачити”.
В останні п’ять місяців життя Славчик не піднімався з ліжка, нічого, окрім Причастя, не вживав, а тіло з кожним днем розпухало. Це вже була не дитина, а суцільна рана. Часто пані Ірина в розпачі говорила: “Славчику, за що ти так страждаєш?”, на що хлопчик відповідав: “Мамочко, не нарікай, Ісусик ще більше страждав”.
Тринадцятого жовтня 2004 року, об одинадцятій вечора, хлопчик якось неприродно розкинув руки, ніби давав себе розіп’ясти, усміхнувся і… заснув назавжди. А через дві години після смерті всі пухлини зникли. На похороні дитини було 12 священиків і сотні людей.
Наступного дня до прибитих горем батьків підійшла дочка Наталочка і спокійно сказала: “Чого ви плачете, я бачила сон, де нашого здоровісінького Славчика вела за руку Богородиця”. Ось і збувся мій сон, сказала тоді мама Ірина.
А згодом ті люди, які знали хлопчика, почали молитися до нього, ніби до справжнього святого, і… отримували те, що просили. “Уже є десятки листів зі свідченнями про допомогу нашого ангелика в безвихідних ситуаціях та при тяжких хворобах, – каже отець Леонід, який розпочав збирати усі необхідні документи для процесу беатифікації дитини. – Одна жінка з Рогатинщини пише, що її чоловік, будучи тяжко хворим, почав молитися за прославу хлопчика, і йому стало значно легше. Діти, які знали Славчика, говорять, що він допомагає їм у навчанні.
Хоча можливо, що це прийняття бажаного за дійсне, – продовжує священик, – а тому, щоб людину проголосити святою, за церковними канонами потрібно, щоб з моменту її смерті пройшло чотири роки, аби все ретельно перевірити. Проте, як на мене, Славчикові не потрібна канонізація, бо вже за час свого земного життя і неймовірних страждань хлопчик став святим. Ця немічна дитина прикладом свого страждального життя навернула до Бога й до церкви багатьох людей, а, отже, зробила те, чого б, можливо, не змогли б зробити й десятки священиків”.
Люди ж подейкують, що хвороба і смерть дитини – це результат заздрості та ворожби, адже сім’я Сухоребських вважається добре забезпеченою. Проте Олег та Ірина ці чутки категорично заперечують
Наразі іменем Ярослава названо один з трьох великих дзвонів для новозбудованої церкви отців-редепмтористів, що в Івано-Франківську, які 26 березня урочисто посвятили.
