Є чимало випадків, коли православні стають католиками та навпаки. Чи потрібно узаконювати таку зміну обряду? Як це відбувається у кожній із Церков? Чи потрібно ще раз охреститися?
Немає сумнівів у тому, що кожна людина вважає саме свою віру істиною. А відтак, наскільки вона вірить у правдивість та непогрішимість власних релігійних уподобань, настільки ж (а може й більше!) вона переконана в помилковості та шкідливості інших вірувань, церков і деномінацій. Тому, якщо за життя зміна певних поглядів (політичних, наукових, світоглядних) у людей це річ доволі звичайна, то зміна церковної юрисдикції, і чи тим більше віри – питання завжди екстраординарне, таке, що виходить за рамки суспільного сприйняття чи схвалення. Все ж, такі випадки іноді трапляються. І про це ми поговоримо з вами трохи детальніше.
Перегляньте також:
- Новий СТАЛКЕР? Та ні! Нова базова військова підготовка
- Тернополяни, вчасно передайте показники газу — зверніть увагу на особовий рахунок
Православ’я та іновірці
Як відомо, окрім Християнства, серед основних релігійних течій у світі особливе місце займають Юдаїзм, Мусульманство (Іслам), Буддизм та ін. Тих, хто приймає такі вірування ми називаємо іновірцями (від слів інша віра ). Для того, щоб іновірець став християнином, над людиною потрібно звершити повноцінне Таїнство Хрещення та Миропомазання. Так само, через святе Хрещення до Церкви приймаються колишні віруючі псевдохристиянських організацій – Свідки Єгови, Мормони та інші, якщо вони в дитинстві не були охрещені в Православній Церкві.
Православ’я та інослав’я
Термін «іновір’я» не варто плутати з іншим, схожим богословським терміном –«інослав’я». Інославними ми називаємо віруючих тих організацій, які мають власні богословські погляди в границях Християнства, не переступаючи в Церковне вчення в самих його основах. Отже, до прикладу, якщо ми православні, то іновірними для нас є мусульмани та іудеї, а інославними – католики та протестанти всіх видів. Різні віровчення в границях протестантського руху називаютьденомінаціями. Віруючих Православної Церкви, які визнають різні адміністративні центри та керівників називають – юрисдикціями. Наприклад, УПЦ КП і УПЦ МП це різні юрисдикції, але не різні Церкви. Церква в нас одна – Православна. Для того, щоб змінити юрисдикцію в границях Православної Церкви, нічого робити не потрібно. Усі православні Церкви діють за одним принципом, мають єдині догмати віри та канони, які визначають їх зовнішній та внутрішній устрій.
Московський та Київський патріархати
Оскільки особливих церковних правил, згідно яких відбувається законне утворення нової Помісної (Автокефальної) Церкви досі не існує, то нині Московський Патріархат вважає віруючих Київського Патріархату, а також вірних УАПЦ і РПЗЦ – розкольниками. Розкол – це церковна суперечка, яка ґрунтується не на різниці віровчення, а в питаннях зовнішнього церковного устрою.
У чому полягає основна різниця між Московським і Київським Патріархатами? Духовенство та миряни Київського Патріархату вважають, що в Україні повинен бути свій український Патріарх, а керуватися наша Церква повинна українцями та з України. Саме з цієї причини ми свого часу, цілком справедливо, відділилися від Російської Церкви, не перестаючи при цьому бути православними. 34-го Апостольське правило говорить, що: «єпископам усякого народу належить знати першого серед них і визнавати його як главу».
У свою чергу, за такий вчинок Російська Церква прокляла українців, та через послану анафему українському патріарху, намагалася залякати наш народ, шантажем змушуючи до покори. Не маючи жодних богословських підстав, лише в силу власних імперських амбіцій, Москва проголошуючи Українську Церква розколом, наважується на страшний гріх хули – зневаги Святого Духу, повторно звершуючи Хрещення, Миропомазання та інші святі Таїнства над людьми, які вже були над ними раніше звершені. Така практика безпідставна та гріховна.
Правильним способом переходу від однієї церковної юрисдикції в межах однієї віри є взаємне визнання Таїнств – мирян та духовенство належить приймати в сущому сані. Про це чітко навчає 8-ме правило I Вселенського Собору та Святитель Василій Великий (+ 379) у своєму 1-му правилі. Як канонічна (та, що визнає священні канони), УПЦ Київського Патріархату кліриків РПЦ, УАПЦ, РПЦЗ приймає в існуючому сані.
Православні та католики
Перехід з Католицької в Православну Церкву (та навпаки) має певні особливості. Якщо для католиків більше важлива юридична, «паперова» сторона такого переходу, то для православних навпаки – важлива духовна її складова. Іноді, щоб стати католиком, православному чи інославному потрібно буде пройти курси катехізації, які тривають від трьох місяців до року.
Натомість, у православних відсутня бюрократична практика, при якій ведеться строгий облік людей в громаді, кількість «навернених» чи «втрачених» парафіян, хіба за винятком тих країн, де церква гармонічно інтегрована у інші суспільні інституції. Так, скажімо, у Німеччині чи Греції священик отримує оплату за своє служіння від держави, а держава отримує ці кошти за рахунок платників податків, які чітко вказують свою конфесійну чи релігійну приналежність.
Для мирян не потрібно оформлювати спеціальних документів переходу. Кожен православний священик, приймаючи до своєї громади колишнього католика, повинен переконатися в тому, наскільки він збагнув помилковість католицького вчення та сам і свідомо захотів відмовитися від усіх римських заблуджень. У «Требнику» існує спеціальний чин прийому в Православну Церкву людей, які хочуть повернутися до Неї з католицизму та протестантизму. І в залежності від обставин, його можна звершувати публічно чи приватно. Краще, беручи на це благословення в архієрея чи благочинного. Окрім того слід пам’ятати, що не над усіма членами Римо-католицької звершене таїнство Миропомазання (Конфірмації), а тому при возз’єднані людини з зі святим Православ’ям це Таїнство потрібно звершити якомога швидше.
Три чини прийому в Церкву
Головна підстава, чи навіть умова, членства в Церкві – Святе Таїнство Хрещення. Якщо воно звершено правильно, законним священиком, трикратним зануренням у ім’я Пресвятої Тройці, то залишається незгладимою печаттю на все життя людини. Його не можна ні відмінити, ні повторити. Правда, від хрещення можна відмовитися, ведучи антихристиянське, безбожне життя. Тим не менше, печать таїнства Входу в Церкву залишається навічно, хоч і забрудненою гріхом. Відтак, з давніх часів Церква знала три чини прийому віруючих із інших общин (Див.: 8 і 11 канони І Вселенського Собору, 1 -ше правило св.Василія Великого, 7-ме правило II Вселенського Собору, 68-ий канон Карфагенського Собору.)
- Через «повторне» Хрещення. Ним приймаються всі іновірці та члени різноманітних сект, віровчення яких кардинально відрізняється від загальноприйнятого вчення Церкви, а звершений обряд «хрещення» назвати таїнством немає підстав.
- Через Миропомазання – римо-католиків, протестантів, деномінації яких мають непошкоджену віру Пресвяту Трійцю – лютерани, кальвіністи, реформати, у яких Хрещення вірне, але його слід доповнити молитвами та благословенням священика. І найперше – Святим Таїнством Миропомазання.
- Через Покаяння – приймаються віруючи з інших юрисдикцій, греко-католики, старообрядці, а навіть несторіани та монофізити.
Звичайно, Господь хоче від нас не сліпої, але розумної віри. Віри, при якій ми будемо чітко знати чому нам належить бути саме в конкретній християнській общині, та причащатися саме з рук конкретного священика. Немає біди в тому, що людина змінює свої погляди – мислячій людині належить розвиватися та вдосконалюватися, згідно заповіді Божої. А при цьому, цілком природно позбуватися старих помилок та заблуджень. Біда настає лиш тоді, коли людина обмінює своє первородство на сочевичну юшку, а Істину готова міняти на земну вигоду. Як православний священик, я всіляко заохочую, не вагаючись, усіх наших іновірних й інославних братів і сестер ставати православними. Бо це віра свята, це віра апостольська, віра, яка найкращим способом та найпевніше звершує наше спасіння.
