Що варто пам’ятати, щоб швидко не розлучитися?

 

А ще, чи встигнуть вони до розлучення роздати всі борги за це шикарне весілля: за дотепного ведучого-тамаду народного артиста, за дизайнерське плаття для нареченої, не схожого на всі інші плаття її подруг, і звичайно ж – за оригінальних музикантів з репертуаром, не таким, як у всіх. А ще будуть борги за ошатну, блискуче-білу весільну залу з кульками, за фотографів і операторів, за ексклюзивні листівки-запрошення з елементами натурального гербарію дорогим гостям…

 

Ні, я не песиміст. Я надзвичайно реалістично дивлюся на все, що сьогодні відбувається у людських стосунках. Тим більше – у стосунках сімейних пар, батьків і дітей, сусідів чи колег на роботі. І саме тому, що я реаліст, я систематично повертаюся до публічного обговорення цих тем.

 

Дві частини мого тексту «Десять кроків до щастя в стосунках» виявилися напрочуд затребуваними в моїх читачів. І я часто думав про те, що секрет його успіху зовсім не в тому, що я можу добре писати, але в тому, що люди відчувають жагу до інформації про самих себе. Кожна розумна людина хоче знати про себе більше, ніж вона знає тепер. А ще, кожна розумна, мисляча особа хоче мати ключик від власного щастя. Тут немає нічого дивного. Тим більше, коли чимало людей ототожнюють своє щастя все таки з добрими сімейними життям, чи просто успішними стосунками зі своєю коханою людиною. Отже, давайте продовжимо нашу розмову.

 

Найперша проблема людей, які вирішують побратися, – вперте небажання чи невміння розрізняти ці дві речі. Закоханість – це сильне емоційне, майже пристрасте, бажання володіти іншою людиною. У стадії закоханості людина втрачає здатність тверезо дивитися на об’єкт свого захоплення. Вона бачить усе в рожевому світлі. І хоча насправді патологічна закоханість є віддзеркаленням любові до самої себе, використовуючи сторонню особу, все ж, на якийсь час, ми перестаємо бачити помилки та вади нашого обранця. Нам дійсно здається, що їх не існує: якби вони були, ми б точно їх побачили!

 

За своєю природою закоханість не є безумовно шкідливою. Це важливий і необхідний процес перед тим, як стосунки перейдуть на принципово іншу стадію – на справжню любов. Закоханість не є любов’ю. Вона повинна нею стати. Натомість, любов у християнському ідеалі – це максимально повна онтологічна єдність двох людей на всіх рівнях – духовному, душевному та тілесному. Очевидно, що її не можна здобути ні за рік знайомства, ні тим більш – за кілька місяців. Хоча, люди цілком щиро впевнені в тому, що вступаючи в шлюб вони мають любов.

 

Правда полягає в тому, що справжня любов, ота сама, про яку вони говорять перед і під час власного весілля, буде в подружжя лише десь через років 10 спільного життя. Тоді, коли вся емоційність закоханості спаде, а двоє опиняться в реаліях звичайного життя, з його буденністю, проблемами та турботами.

 

Звичайно, любовна романтика річ сама по собі прекрасна. Навіть подружжю, яке прижило в щасливому шлюбі п’ятдесят років іноді потрібна романтика та дрібні приємності один одному. Все ж, ідеальна родина це та, де принцип «один любить, а інший дає себе любити» не діє. Для повного щастя любити повинні обидва.

 

У таких парах із роками чоловік і дружина стають навіть фізично схожими один на одного. Бачили таке? Я не стверджую, що коли ви не схожі на свого лисого, товстого та підсліпуватого чоловіка ви його не кохаєте. Навпаки – якщо ви бачите це чудо перед своїми очами 24 години на добу, але все одно не думаєте про можливість його обміну на більш симпатичного, навіть із доплатою, – ви точно ідеальна пара.

 

Любов це не емоція, а риса благочестя. Я люблю не коли пишу вірші, а коли мию посуд і виношу сміття.

 

Шлюб, у т.ч. церковний шлюб – це не гарантія вашого щастя. Гарантія щастя – спільне сильне бажання принести в жертву свій егоїзм на користь доброго майбутнього власної родини. Не лякайтесь. Якщо на це будуть готові обидва партнери – нічим особливо вам цінним жертвувати навіть не прийдеться.

 

У пошуках відповіді на питання, що ж таке є любов, дуже цікаво звернутися до досвіду древніх греків, про яких віддавна кажуть, що вони «лукави суть до сего дне». Так ось, ці хитруни добре розуміли, що одного слова для опису цілого спектру людських переживань і досвіду цілком недостатньо. Для кожного типу любові вони використовували окреме слово. Для сексуального бажання вони використовували слово «ерос», для любові між друзями – «філіа», між родичами «строге», для ідеальної, жертовної лобові використовувалося слово «агапе». Такі деталі нам треба знати для того, щоб зрозуміти одну важливу річ. Ми можемо мати зі своїми партнерами (жахливе слово, я знаю) стосунки на різних рівнях. Від когось ми очікуємо лише еросу – статевих стосунків. Від когось хочемо «філіа» – дружби. Від когось – тихого, мирного життя в спокійній сімейній атмосфері – «строге». Наш рівень духовного та психологічного розвитку диктує глибину стосунків із партнером. Повірте, існує чимало пар, де все тримається лише на сексі чи взаємному обміну послугами – чоловік приносить гроші дружині за те, що вона його годує та пере його речі. Але це, зовсім не любов. Любов це коли «Агапе» – слово, яке найчастіше використовується у Святому Писанні для опису ставлення Бога до людини. Саме так Бог полюбив світ, що віддав Сина Свого Єдинородного.

 

Божа Любов – зразок для любові між людьми. Любити до кінця. До смерті. Бо вища за смерть любов. Яка любов вища за смерть? Ерос? Філіа? Сторге? Ні, звичайно. Тільки Агапе! У наш час люди розлучаються лише тому, що не можуть фізично витерпіти деякі дрібні звички та риси характеру, не помічені раніше, перед шлюбом. Хіба це любов? Хіба це Агапе? Якщо немає розуміння того, що ідеальний сімейний союз – це союз двох людей, об’єднаних любовю –агапе, в момент кризи шлюб врятувати не можливо. Агапе – це те, що робить двох людей одним цілим. Всі інші види любові вичерпуються самі по собі. Агапе -вічна.

 

Надзвичайно спокусливою та романтичною багатьом виглядає історія про те, що кожна людина, яка прийшла в цей світ, десь має для себе Богом визначену пару. Чи правда це з погляду Церкви? Правда й неправда водночас. Дійсно, кожна людина без пари залишається в певній мірі неповноцінною. Кожен із нас при народженні є лише «половинкою», з нерозкритим потенціалом, сумуючим Адамом без помічниці та соратниці. І тільки з партнером протилежної статі людина може досягнути свого повного природного максимуму: духовного, душевного та фізичного. Нагадаю ще тут важливу річ: одностатевий партнер не може нікого сутнісно збагатити, бо має точно ті самі природні дарування, що й його партнер. Мають значення лише гетеро сексуальні законні стосунки.

 

За своєю природою, всяка людина залишаючись у «підвішаному стані» – без подружнього партнера та не приймаючи чернецтва є неповноцінною. Не поганою, але неповноцінною. Вона живе не на повну силу. Тому, в Православній Церкві целібат у духовенства – виняток, який слава Богу швидко зникає.

 

Раз і назавжди обравши собі нареченого чи наречену, ніхто більше не має права шукати собі іншого, мотивуючи це тим, що лише з часом помітили неспівпадіння половинок. Ваш законний партнер і є вашою половинкою. Крапка. Правда, ця половинка може мати безліч вад і недоліків. Швидше за все, вона неминуче їх буде мати – ідеальних людей не існує. Іноді, замість того, щоб продовжувати шукати щось ідеальне в неідеальному світі, багато розумніше буде просто полагодити те, що у вас давно було, але трохи поламалося.

 

Історія про дві половинки важлива для нас зовсім не тому, що підкреслює іпостасну недосконалість людини, але тому, що розповідає про нашу загальну природу. Кожній людині на онтологічному, фундаментальному рівні потрібна пара. Це все, що можна нам із неї навчитися. Перебирати партнерами, шукаючи ідеалу – немає сенсу, бо ідеалом не народжуться. Ним потрібно стати в процесі життя сповненого випробовувань і спокус, радощей і скорбот.

 

І ще одне. Отримане під час Таїнства шлюбу благословення Боже на подальше спільне життя є тим зернятком, яке належить разом проростити нареченим. Бог у шлюбі не пропонує парі готового плоду. Він дає їй завдання виростити його разом, і пропонує Свою допомогу.

 

Звичайно, на різних етапах сімейного життя людям може видаватися, що існує безліч людей, із якими в них шлюб був більш вдалим, а половинки співпали б багато більше. Однак, найчастіше, це лише бісівська спокуса. Дуже рідко такі міркування мають під собою справжній ґрунт. У кожній людині є те, за що її можна любити. І не лише «еросом», але й «Агапе».

 

І закінчити нинішній текст хотів би на оптимістичній ноті. Агапічна любов дійсно існує. Те, що вона рідкість та страшний дефіцит у наш час – не дає жодних підстав говорити, що її не існує взагалі, й що за неї не варто боротися. Бог обов’язково поповнить її нестачу, якщо ми будемо виправлятися самі, а не проситимемо виправлятися інших. Іноді, для того, щоб врятувати свою сім’ю потрібно зробити трохи більше, ніж нічого.

 

 

p.s.Якщо ви ще не вподобали мою сторінку https://www.facebook.com/fatheryevh… – саме зараз найкращий для цього час. Відписатися можна буде будь-коли! І це безкоштовно!