Спершу – для кращого розуміння ситуації – давній спогад зі студентських часів.
Студенти університетів СРСР проходили підготовку на військових кафедрах. Цьому заняттю відводився один день на тиждень. У вкладиші до диплома вона таємниче (любили в “стране советов” засекречувати все, навіть цілком очевидні речі) називалася “спецподготовкой” (нинішня назва”специальная военная операция”, вочевидь, є “відрижкою” отої радянської звички давати пом’якшувально-туманні назвиська своїм небезвинним діянням). Тривав отой вишкіл чотири роки, після чого студентам належало пройти навчальний збір на полігоні, щоб, врешті-решт, здати екзамен і отримати звання лейтенанта. Пригадую, на початку отого збору начальник кафедри і командир військової частини, на базі якої збір проводився, суворо попередили чи то студентів, чи курсантів про необхідність дотримання військової дисципліни: не залишати межі табору, не вступати у випадкові розмови з місцевим населенням і, само собою, не вживати нічого міцнішого, крім помиїв у їдальні, які, через непорозуміння, чомусь називалися чаєм. Полковник-командир частини говорив тоді різко, карбуючи кожне слово і супроводжуючи сказане енергійним змахом правиці згори донизу – немов рубав уявного ворога ребром долоні по шиї. Ми, принишклі, слухали й думали, що ж воно буде далі…
Далі декілька днів студенти, як приписано, строєм ходили в їдальню і з неї, підшивали біленькі комірці й у вільний час писали листи коханим. Тривала ця ідилія недовго: під час вечірньої перевірки командування виявило, що від кількох студентів тхне не змазкою для чищення автоматів і стволів гармат, а зовсім свіженьким перегаром, хоча ті клялися-божилися, що ні краплини в рот не брали. Полковник розлютився не на жарт, і заходи обмеження контактів курсантів з навколишнім світом стали ще більш жорсткими: всі дірки в паркані та дротяній огорожі навколо табору були забитими і залатаними, молодші офіцери контролювали практично увесь час студентів, регулярно проводилися шикування і перевірки. Однак ще через деякий час товариш полковник, проїжджаючи на своєму УАЗику селом, виявив там групу з чотирьох студентів у вельми веселому стані. А коли з цієї нагоди було проведене чергове вечірнє шикування, то з’ясувалося, що густий запах перегару чути майже від половини студентів – майбутньої гордості радянської армії. Монолог полковника перед захмелілим строєм здається досі лунає у вухах – “свинья всегда найдет болото”, здається, було найм’якшим зі сказаного ним…
Ця трохи, можливо, задовга передмова до головної теми має на меті проілюструвати давно відоме: хто дуже хоче щось зробити, той це зробить. Ця історія пригадалася мені, коли прочитав, що “Росія в обхід санкцій імпортує західні електронні компоненти, які використовуються в оборонній промисловості”. І що “чиновники США та Євросоюзу обмінялися інформацією про заборонені технології вартістю у мільйони доларів, які потрапляють на територію Росії в обхід санкцій”. І що “відзначено різке зростання обсягів продажу мікросхем та інших електронних компонентів до Росії через Вірменію, Казахстан та інші країни”. І що “після різкого падіння одразу після вторгнення в Україну російський імпорт мікросхем знову почав зростати, особливо з Китаю”.
Ось тобі й на. Стільки надій було на те, що скоординовані міжнародні санкції відчутно вдарять по російській економіці і передусім – по її здатності виробляти високотехнологічні знаряддя для руйнувань і вбивств, а виходить он що… Виходить, що, як це траплялося у історії й раніше, зиск і вигода спроможні переважити мотиви стримування знахабнілого агресора і навіть, в кінцевому підсумку, міркування власної безпеки. А “шустрим” й доволі щедрим росіянам це якраз і потрібно. Тоді навіщо весь цей пропагандистський галас навколо нібито руйнівних для країни-агресора санкцій? Ага, ще довелося прочитати, що “американські та європейські чиновники дедалі більше занепокоєні тим, що Росія отримує американські та європейські товари”. “Дедалі більше занепокоєні” – це з набору вже знайомих мотивів “глибокої стурбованості” й такого ж занепокоєння. У полковника на військовому зборі емоції були дещо іншими: він лютував, бризкав слиною і “выражался на изысканной русской словесности”. А, накричавшись досхочу, махнув рукою і решту табірного збору вже не так допікав студентам “антиалкогольним терором”.
Тоді це нас втішило. Нині ж, навпаки, зовсім не хотілося б, щоб ота давня історія повторювалася з точністю до навпаки. Не хотілося б, щоб санкції проти Росії нагадували дірявий паркан…
Ігор Дуда
