Рукостискання не робить президентом

Українці мають дивовижну здатність перетворювати будь-який символічний жест на політичне пророцтво.  Достатньо спортсмену потиснути руку президенту Сполучених Штатів — і країна вже починає обговорювати не спортивну подію, а президентські перспективи нового героя. Не встигає охолонути інформаційна стрічка, як з’являються припущення про майбутню партію, власну фракцію, а дехто вже подумки розподіляє міністерські портфелі.

І це, мабуть, говорить не так багато про самого Усика, як про нас.

У будь-якій європейській країні знаменитий спортсмен залишається насамперед спортсменом. Його можуть поважати, любити, захоплюватися його досягненнями. Але мало кому спаде на думку, що талант на футбольному полі чи боксерському рингу автоматично означає здатність керувати державою, особливо державою, яка пережила війну і стоїть перед найскладнішими викликами у своїй історії.

Україна вже проходила через спокусу обрати не досвід, а емоцію. Не компетентність, а симпатію. Не біографію державника, а телевізійний образ. І заплатила за це надто високу ціну, щоб робити вигляд, ніби нічого не сталося.

Проблема не в тому, що відомі люди цікавляться політикою. Це їхнє право. Більше того, серед них є чимало відповідальних громадян. Проблема виникає тоді, коли популярність починає підміняти професійну придатність, а виборець шукає не політика, здатного ухвалювати складні рішення, а людину, на яку можна покласти власні ілюзії.

Після війни Україна опиниться перед вибором, від якого залежатиме її існування на десятиліття вперед. Потрібно буде відбудовувати країну, реформувати інституції, гарантувати безпеку і робити все можливе, аби не допустити повторення трагедії. Це вимагатиме досвіду, знань і політичної відповідальності.

У такі моменти держави дорослішають. Або не дорослішають.

Можливо, всі ці розмови про політичне майбутнє Усика — лише фантазії соціальних мереж. Можливо, сам спортсмен не має жодних політичних амбіцій. Але сам факт того, що суспільство знову готове шукати рятівника серед знаменитостей, свідчить: уроки минулого засвоєні далеко не всіма.

Кожен має займатися тим, що вміє робити найкраще. Усик — великий спортсмен, який прославив Україну на весь світ. Його перемоги давали українцям відчуття гордості навіть у найтемніші часи. І саме за це йому варто бути вдячними.

Але любов до спортсмена не повинна автоматично перетворюватися на готовність віддати йому державу.

Бо на рингу помилка коштує програного бою. У політиці — іноді цілих поколінь.

Тарас Савчук