Пригадуєте, які політичні баталії вирували у Верховній Раді до війни? Хто? З ким? Проти кого? Хто в коаліції? Хто в опозиції? Будуть дострокові вибори чи ні? Яка політсила виграє, якщо вони відбудуться? А низина вертикалі, ота, що на місцях, уважно стежить: як воно буде? Щось дадуть? Чи, навпаки, відберуть? Ризикну припустити, що бюджетникові, який живе “від зарплати до зарплати”, чи пенсіонерці, усе вказане вище, загалом, було байдуже. Вони навчені багаторічним досвідом: які б пертурбації не відбувалися “нагорі”, що б не проголошувалося – на їхнє становище це ніяк позитивно не вплине. То чому ж так шумно було тоді на Печерських пагорбах? Ризикну висловити припущення: не було у політичної верхівки інших, справді державної ваги проблем, отож вони і поринали у свої “міжусобойчики”. Саме тому можна було щиро віддатися служінню власному егоїзмові, не надто переймаючись майбутнім, адже принаймні одну каденцію в парламенті відбути вдасться. А призначать нові вибори – що ж, методи впливу на виборців відпрацьовані, та й куди оте електоральне стадо подінеться з підводного човна? Однаково проголосує за того, за кого треба. Ви хотіли змін? Ризикували задля них життям? Даремно. Іноді виникало тоді, як здавалося, фантастичне припущення: запитання: а що буде, якщо раптом правителеві “всея Руси” встрілить в голову рушити свої бригадні тактичні групи вглиб України? Одночасно зі сходу і з півночі. Та ще й у супроводі ескадрилій “МиГ-29” і “Су-35”.
Похмурі пророцтва мають, на жаль, властивість збуватися: росія таки посунула на нас. Із усім, згаданим вище, і ще багато з чим. В тому числі – з широким набором військових злочинів і злочинів проти людяності. І на перших порах здавалося, що гармидер у верхах начебто припинився. Якийсь час перед лицем очевидної та явної загрози влада і опозиція навіть намагалися демонструвати монолітність. Тепер же, здається, все повертається на звичні “круги своя”. Будь-який промах влади (їх, на жаль, довго вишукувати не доводиться) одразу ж обертається зливою злостивих коментарів на “5-му” чи “Прямому” каналах. І лейтмотив їхній приблизно однаковий: “от, некомпетентні дурні (це щонайменше, в гіршому випадку – приховані запроданці, які лише чекають зручної нагоди, щоб здійснити свій підлий задум) не знають, що роблять, а ми от діяли б значно краще й ефективніше”. Влада в боргу не залишається: завертає головного опозиціонера вже на кордоні; видає указ чисто в радянському стилі, згідно з яким депутати, які виїжджають за кордон, повинні мати офіційні тези від МЗС і не допускати жодних імпровізацій. З усього видно: опозиція не втрачає надії помінятися місцями з нинішньою владою – попри те, що теоретично ситуація може скластися так, що ні першим, ні другим не буде що ділити. Давній політичний постулат про те, що “опозиція об’єднується перед розстрілом” в наших нинішніх реаліях, вочевидь, ще не здається політичній верхівці актуальним. Але брутальний тиск російської воєнно-політичної машини апріорі не обіцяє особливо прийнятних варіантів, і боротьба з нею не рукою, стиснутою в кулак, а розчепіреними пальцями, заздалегідь приречена на поразку.
Доцільніше, як видається, таки стискати цю руку в кулак – хоча у якогось із окремо взятих пальців це може викликати дискомфорт…
Ігор Дуда
