Речі, повз які вже не проходиш

При вході в маркет — вітрина. На ній — не нова особлива колекція чи  товари зі знижкою, а посуд, який вцілів після ворожого прильоту. Його зібрали з різних полиць і залишили як мовчазне нагадування про день, який  не забути.

Я довго дивилася на цю вітрину. І думала про те, що сталося.

Цей посуд був звичайним товаром. Його мали купити, принести додому, поставити до кухонної шафи або на святковий стіл. Люди мали обирати, порівнювати кольори, форми, дизайн  речей, шукаючи щось красиве для дому або подарунок для близьких. Саме для цього існують магазини.

Але з цим посудом цього не сталося. Тепер він уже не продається. Тепер він розповідає історію.

Впіймала себе на думці, що дивлюся вже не на посуд. Зараз його цінність — не в порцеляні. Чашка вже не лише чашка. Тарілка вже не лише тарілка.
Це свідчення. Мовчазні, але дуже промовисті.  Вони змушують гостріше відчувати, наскільки крихким є звичайне життя.

Те, що постраждав посуд, нагадує про значно страшніше: про те, як війна змінює призначення звичних речей і місць. Магазин, у якому люди мали обирати покупки для дому, стає місцем, де зупиняються, щоб згадати про ціну війни. Місця, створені для життя, війна змушує говорити про біль і втрати.

Раніше я могла пройти повз полиці, не запам’ятовуючи жодного товару. Тепер довго стояла перед кількома десятками речей, бо усвідомлюю, чому вони тут.  Бачу в них те, що мало стати частиною чиєїсь оселі, але стало свідком війни.

Сьогодні в багатьох магазинах, музеях, установах з’являються експозиції, яких не планували ні маркетологи, ні дизайнери. Їх, на жаль, створила війна. Дуже хочеться, щоб такі вітрини більше не з’являлися. Щоб більше не було потреби збирати вцілілі речі після чергового прильоту, щоб посуд знову був просто посудом на полицях магазину, а не у вітрині пам’яті.

Мріємо, щоб речі знову були просто речами.

Вікторія Дайвер