Радіодиктант власної гідності
Саме така назва проситься до нинішнього Диктанту національної єдності, який ось уже чверть століття проводиться в ефірі Українського радіо із СИМВОЛІЧНОЮ метою – обєднати людей довкола процесу колективного творення українського тексту. Він ніби повертає усе суспільство до витоків нашої писемності і грамотності, до нашої освіченості як такої.
У підтексті цього Диктанту закладена важлива думка – ми всі разом, з поваги до нашої Мови, як основного інструменту нашої комунікації, долучаємось до цього диктанту заради самоперевірки на грамотність і відповідність як до стандартів мови, так і до її тонкощів і особливостей.
Але проблема полягає в тому, що саме отакі, глибоко символічні речі, мають бути максимально продуманими, вивіреними, точними з огляду на нашу нинішню драматичну ситуацію. Це не просто піар чи публічна акція, розтиражована на усю країну. Важливу роль тут нині грає все – і автор тексту, і його декламатор, і навіть та публіка, що пише диктант у студії, і символізує певний зріз нашого суспільства.
І ніби все врахували організатори Диктанту – і молода українська письменниця Євгенія Кузнєцова написала досить розкутий і сучасний текст. І текст оцей озвучила одна з найкращих українських актрис, моя улюблена Наталя Сумська, і на підстраховці біля неї сидів один з найтолковіших радіожурналістів України Роман Коляда, ан ніт, – все одно наше суспільство і тут демонструє нездоровість, розшарпаність і озлобленість.
Подивився інтерв”ю авторки тексту Диктанту Євгенії Кузнєцової в етері Суспільного. Ця симпатична молода письменниця за своєю ніяковою усмішкою ховає певне рочарування від цих неочікуваних емоцій публіки. Каже, що хотіла як краще, додати трохи гумору і невимушеності, а тут таке…
Ну, справді, якось незвично виглядає з першої фрази посил, що “ми повинні ходити в театри і дресирувати Патрона…” Вибачте, якого Патрона – того, що був розпіарений нашою журналістикою, чи мається на увазі те, що кожен має виховати свого Патрона? І поки я обдумував цю сентенцію, диктант пішов далі, а я не встиг закінчити речення. Гадаю, що не лише я!
І це проблема зовсім не Наталі Сумської, яка взяла нормальний темпоритм і має чудовий тебр голосу та вимову. Проблема якраз у неоднозначності фрази, яка вибила багатьох з процесу написання. Текст мав би бути однозначно простим, зрозумілим і психологічно прийнятним для всіх.
Те ж саме стосується і діалектизмів, які були використані в тексті Диктанту. І хоча там спеціально наголошено, що ми маємо цікавитись такими словами, як “допіру”, “питятко” чи “кияхи”, але ж знову тут неврахування масової психології: якщо людина натикається в тексті на нові для себе слова, вона бере більше часу на їх осмислення, пропускаючи їх крізь свої власні фільтри.
І ще – ці діалектизми завжди несуть додаткове емоційне навантаження, викликають певні реакції. Але виникає питання – ми що, сидимо на гумористичному вечорі “Вар”ятів” чи “95 кварталу”, чи ми пишемо текст, у якого зовсім інше завдання?
І якщо нам не потрібні зайві емоції, то до чого тут далекобійні дрони і балістичні ракети?! Невже незрозуміло, що ці слова сьогодні викликають такі ментальні вибухи і страшні асоціації, такі особисті емоції і психічні травми, що вони не для Диктанту Єдності. Адже цей диктант не заради пропаганди!
І тут випливає ще одна велика помилка тексту – неврахування різного емоційного стану людей – в Ужгороді, Тернополі – і в Харкові, Одесі чи Сумах, де сьогодні людям значно важче долати стреси від обстрілів. Тож, навіщо вони їм ще й у Диктанті єдності – ці страшні реалії, ці РЕБи, дрони і пси патрони, які нагадують про зруйновані багатоверхівки і вбитих мирних людей.
Абсолютно погоджуюсь із геніальною фразою авторки тексту, “справжнім виявилось те, за що не можна вхопитись руками”! То чому ж наступною фразою вона перекреслює цей рядок: “Росіяни хочуть, щоб ми, як і вони, скніли у вічній гризоті…” Ця фраза взагалі не мала би бути в тексті! Бо по-перше викликала абсолютно несподівану дискусію в мережі, – чи варто писати слово росіяни з великої літери (хай навіть на початку речення!). А по-друге, фраза викликала внутрішню незгоду з цим твердженням – це ми, а не росіяни, скніємо сьогодні у власній гризоті, а в них усе як і завжди – піонери, соловйови, шамани і СВО…
Тож, я не вважаю, що Наталя Сумська якимсь чином має відношення до того “провалу”, який так нині розганяють в інформаційному просторі деякі приховані вороги українців. І який так солодко смакують деякі озлоблені люди в соціальних мережах. Якщо десь шукати бліх, вибачте, то їх можна знайти будь-де, навіть у власній голові. Єдність і толерантність якраз і полягає в тому, щоби закцентуватися на позитиві і спробувати знайти спільні точки дотику в усіх шарах нашого суспільства.
Насправді ж це сьогодні нелегко. Незначні, на перший погляд, деталі стають у підсумку каменем спотикання, а результат знецінюється загальним негативним фоном в інформаційному просторі України.
Насправді, мені чомусь думається, що на наступний рік організатори мали б узяти на роль читця Диктанту Єдності Анатолія Паламаренка – справжнього, непохитного українського Майстра Слова, з вуст якого пішло в народ чимало неоціненної української класики. І при тому, я б дозволив Майстрові самому вибрати твір для прочитання Диктанту. Бо кому ж довіряти, як не Йому…
Втім, я впевнений, що і тут знайшлося б чимало “знавців” і недоброзичливців, які б змішали з брудом це величне ім”я.
Тому, українці, – пам”ятаймо, що Диктант Єдності стає непомітно Диктантом нашої гідності!
Дзеркалом, в яке дивиться вся наша країна!
Анатолій Матвійчук