Письменниця Марія Матіос: «Мені найцікавіше досліджувати людину в обставинах часу»
- Опубліковано: Микола Шот
- —
- 5 Березня, 2026 о 14:30
Совісно, правдиво, талановито – це, як на мене, триєдиний вектор літературної творчості відомої письменниці, лавреатки Шевченківської премії Марії Матіос. Її чи то філософська, інтимна лірика, чи то психологічна проза – своєрідний показ або відгук про життєві колізії героїв, про яких пише, їхню боротьбу, вміння долати розмаїтті перепони-труднощі й водночас любити, кохати, прагнути, мріяти під ударом, тягарем чи знаком певних історичних подій, соціально-політичних формацій, цілої епохи. Пані Марія так і каже, що їй найцікавіше досліджувати людину в обставинах часу.
Днями стало відомо, що книга Марії Матіос «Жінці можна довіряти» перемогла у Всеукраїнському рейтингу «Книжка року-2025» у номінації «Красне письменство. Сучасна українська проза». Це вже вп’яте письменниця удостоюється такого визнання. Сердечно вітаємо!
Перегляньте також:
- У межах Всеукраїнського туру в Тернополі Рівненський драмтеатр показав постановку «Мами» за новелами Марії Матіос
- Марія Матіос та Рівненський драмтеатр представлять виставу «МАМИ» у Тернополі
Мені поталанило зустрітися з Марією Матіос, поспілкуватися, багато чого дізнатися й підготувати інтервʼю. Читаймо його, відчуваймо творчий пульс і щире слово знаної письменниці!
– Пані Маріє, Вас неофіційно вже чимало літ називають найпліднішою письменницею України. У велику війну вдається тримати це визначення?
– Та Господь з вами! Це років з двадцять тому хтось начепив на мене цей ярлик, як брошку, щоправда, на той час заслужено, бо в мене тоді щороку виходила нова книжка, а якогось-то року вийшло одночасно чотири. Але ж відтоді минуло багато часу, в літературі з’явилися нові автори, які строчать кулеметними чергами по кілька книжок щороку. І це добре. Це ж українські книги. А час розставить акценти, хто який завеликий був у літературі.
Я ніколи не гналася навипередки з кимось. У мене були такі періоди, коли новинки не з’являлися, але я працювала постійно. На одну лише «Букову землю» пішло тринадцять років. Не на саме писання, а збір матеріалів, роботу в іноземних і вітчизняних архівах і т.д. Це роман-панорама, який охоплює 225 років української та європейської історії. Але мої зусилля увінчалися успіхом. Книжка на тисячу сторінок за сім років з часу виходу вже витримала 13 видань! «Букова земля» – це 2 мільйони 100 тисяч знаків, це 362 тисяч слів, понад 500 персонажів і більше 600 топонімів. І я завжди посміхаюся, коли кажу, що вага книжки – 1,6 кілограма. Нею було б зручно вивести з рівноваги бодай одного московського варвара.
– Ваше літературне серце більше сповнене написанням прозових чи поетичних творів?
– Ні, пане Миколо. Поезій я вже давним-давно не пишу. Останні мої вірші, напевно, датовані останнім десятиліттям минулого століття. Поезія – це короткочасні емоції. А проза – це зовсім інший формат, та й проза має свої закони. Вірші можна писати, умовно кажучи, так, як п’яний вертається додому – а хоч у три дороги, а роман потребує своєї структури, розвитку сюжету, персонажів і т.д. Маю на увазі класичний роман, бо, власне, моя проза ближча до класичного письма. У прозі я ще не все розказала, що проситься на світ. Та й, здається, мало ще розказала.
– Ви – майстриня психологічної прози. Це – доконаний факт. Ваші герої завжди перебувають в жорнах історії, обставинах часу. Це тому, що така, на жаль, українська історія чи це Ваше прагнення, власне, так би мовити, витягти своїх персонажів з неї, збагнути самій їхнє життя й розповісти відтак читачеві?
– Ваша правда. Мені найцікавіше досліджувати людину в обставинах часу. Людина та її доля в емоціях, пристрастях, у моральному виборі, у випробуваннях совістю, брехнею, правдою. Оце найцікавіше. І, до речі, найскладніше. Все інше – то похідні речі. І немає значення, про який час ідеться. Людина в усі часи однакова. Різняться хіба інтер’єри, ландшафти, види зброї та маніпуляцій з людиною, а людина та сама: те саме серце, та сама кров, нерви, чесноти, безчестя. Скажімо, «Букова земля» – це дуже глибока історія, «Солодка Даруся» – історія ближча до нас. А «Мами» та «Жінці можна довіряти» – це, можна сказати, наше сьогоднішнє, таке ще дуже й дуже гаряче, те, що рикошетить по нас дотепер. Але в усіх цих книжках мотив людини на тлі історії – головний та першочерговий.
– 10 років тому я побував у Вашому рідному селі Розтоки на Буковині з учасниками фестивалю «Миколайчук-фест». Пройшов тими місцями, де славетний Іван Миколайчук знімався у фільмі «Білий птах з чорною ознакою». Дорогі Вашому серцю гуцули постають у різних Ваших творах. А от ніколи не виникало прагнення написати роман чи якийсь інший літературний твір, в якому б головним героєм був саме славетний буковинець, українець – Іван Миколайчук?
– О, розтіцька історія «Білого птаха…» дуже цікава! З тим «Білим птахом…» багато чого пов’язано й у мене особисто. Скажімо, тодішнє подружжя режисера фільму Юрія Іллєнка та Лариси Кадочникової квартирувало у моїх батьків і я їм щоранку заносила у спальню свіже молоко, як кажуть у Розтоках, «з-під корови» й кілька ложок меду до нього. У нашому саду на вечірнє чаювання після знімального дня сходився увесь тодішній кіношний букет знаменитостей: Іван Миколайчук, Богдан Ступка, Джема Фірсова, Леонід Бакштаєв, Кость Степанков, Вадим і Михайло Іллєнки. А я по-дитячому, мені тоді було десять років, з-поза стіни кухні нашорошувала вуха, слухаючи ті бесіди. І знаєте, може, оте Ступчине з фільму «це мої гори і я тут ґазда» через багато-багато років озвалися у моїй творчості дуже гострим нервом. До слова, рідна сестра Івана Миколайчука Іванка (та, що грала у фільмі «Тронка») в Розтоках вийшла заміж за Василя Матіоса, але ми не родичі – однофамільці. В Розтоках чи не чверть села Матіоси. І я завжди напівжартома кажу, що вони мені всі фамілія. Дехто дуже уміло цим користується.
І ні, у мене ніколи не виникало навіть думки написати художню річ про Миколайчука. Щоправда, вже є кілька спроб такого письма, але я не вважаю художні твори про конкретних особистостей, особливо наших сучасників, ті, що на відстані руки, добрими речами. Бо автори таких здебільше пишуть про себе, а не про історичні чи відомі постаті. Документалістика – так. Есеї – так. До речі, про «Білого птаха…» в мене є надруковані речі, але художня річ… Ні і ще раз ні. Миколайчук занадто багато зробив для української справи у найбільш несприятливі для України часи, щоб його іменем легковажити чи заробляти на ньому дивіденди.
– Цікава, як на мене, деталь: Ви не пишете драматичних творів, але деякі Ваші романи отримали сценічне трактування й навіть екранізацію. Як Ви самі сприймаєте такий факт? Вважаєте ці постановки глибоким прочитанням Ваш книг?
– Та це загальносвітова практика – адаптація прозових творів до сцени чи кіноекрана. Щоправда, в мене до кіноекрана справа так і не дійшла, чи, точніше, не завершилася. Нашим теперішнім кіношникам легше кинути свої сили на «мило», ніж зануритися в історичну канву. Та з тої ж «Букової землі» такий серіал зробити можна! Там і вигадувати нічого не треба.
А щодо театральних постановок, то тут я щасливіший автор. «Солодка Даруся» не втратила своєї актуальності й не сходить зі сцени 18-ий рік, «Нація» – 16, «Майже ніколи не навпаки» – 14 років. Це лише на івано-франківській сцені. Взагалі ж різні мої твори інсценізували на сценах Одеси, Рівного, Хмельницького, Чернівців, Чернігова, Херсона, в Польщі. Навіть є кілька сценічних версій одного й того самого твору.
Звичайно, все це відбувається дуже цивілізовано. Театр і окремий режисер пропонують мені своє бачення інсценізації. Ми погоджуємо спірні моменти, тоді укладаємо угоду та починається праця.
– Днями до Тернополя Ви привезли разом з акторами Рівненського драмтеатру виставу «Мами» – історію пʼяти жінок. Кожна з них втрачає сина й, звісно, переносить фізично, морально, ментально страшну втрату. Як Ви літературно вершили долі цих героїнь, мали прототипів чи проходили самі через горнило їхнього розпачу, материнської трагедії? «Такої чорної твердої дороги немає ніде в світі, як дорога матері до могили сина», – цитата з цього твору. Чому, власне, запрагли написати таку драму?
– Пане Миколо, такий час, що хіба лиш камінь не здригається від української трагедії останніх дванадцять років. Людина, яка пережила біль утрати найдорожчого, яка має емпатію до ближнього, просто зобов’язана передати власний досвід іншим, задля того, що інші могли впоратися зі своїм горем. І я одна з тих матерів, які знають цю чорну та тверду дорогу до могили сина…
«Мами» – це дуже глибоке й совісне прочитання моєї книги режисеркою Анжелікою Чорнойван і всім колективом Рівненського драмтеатру. Переповнені зали, тривале спілкування після вистави з глядачами – найкращий доказ цього. Про травми війни, про святу материнську віру й силу, про необхідність уваги до вчорашніх воїнів, завдяки чиїм зусиллям і жертвам ми можемо насолоджуватися відносно спокійним щоденним життям – ось про що ця вистава. І ми б хотіли, щоб її побачило якомога більше людей. А особливо тих, хто не надто переймається війною, кого не торкнулися її страшні проблеми й хто до кінця ще не збагнув, чим може обернутися наша байдужість до проблем, які несе війна та несе окупант.
– Як впускаєте медіа в особисте життя?
– А навіщо? Впускаю настільки, наскільки вважаю доречним. Моє особисте життя – це моє особисте. Я з особистого не роблю стриптиз.
– Можете все-таки сказати: щастя, позитивні емоції, здійснені мрії – добрий мур Вашого повсякденного та творчого життя?
– Знаєте, я давно вже не мрію. Я просто працюю. Для повноцінної праці мені потрібні мінімальні побутові умови – світло, їжа й абсолютний спокій, а любов, взаєморозуміння та підтримка в родині – це найміцніший мур і найкраща мотивація для творчості. У цьому – я справді щаслива людина.
– На яку книгу від Марії Матіос читач має чекати вже небавом?
– Знаєте, скільки грамотних людей ще не попрочитували те, що я вже написала?! Я в творчості людина забобонна, тому ніколи наперед не оприлюднюю те, чого ще нема. Так що читачам – читати непрочитане. А я тимчасом ловитиму слова, які мені приходять звідкись… але ніхто не може сказати, звідки саме. Дякую Богу за це та уважно Його слухаю.
Розмову вів Микола Шот
Світлина автора
