Її будинок розташований в елітній частині Монтреалю. Так місцеві називають своє рідне місто, з літерою «Т» між двома іншими – «ен» та «ер». І дивовижні різнокольорові клени ростуть саме тут. Міський транспорт обминає це місце «десятою» дорогою. Тут райська тиша і спокій, різнобарв’я квітів.
Перегляньте також:
- Передова зброя перемоги: як система IRIS-T знищує ворожі повітряні цілі
- Звільнили багаторічного керівника Тернопільської обласної дитячої лікарні
Люба тисне на безліч кнопок – і ми опиняємося за розкішними кованими ворітьми: за ними диво-сад, який з вулиці не видно. Люба киває вбік дерев: «Я люблю порпатися біля землі, залишилась звичка ще з дому, але статус мені тепер не дозволяє, та й якщо чесно, у мене на це катастрофічно не вистачає часу». Я ж дивуюсь почутому і обережно перепитую: чим Люба так завантажена, якщо ніде не працює? Люба різко зупиняється і замість відповіді несподівано запитує мене: «Як ти думаєш, скільки мені років?».
«Чесно? – перепитую в неї я. – Років 35-40». Жінка задоволено усміхається і каже, розтягуючи слова: «Оц-е-е і є моя осно-в-на ро-бо-та». Я від здивування аж зупиняюсь. Люба тим часом продовжує: «Дружина мільйонера – це не просто. Протриматись десять років на одному місці…
Так от, мені не 42 і не 43, і навіть не 59… Цього року мені виповнилось тільки 60.
У мене остаточно відвисає щелепа:
– Увесь вільний час я доглядаю… тільки себе, косметологи і візажисти – цього замало. У мене все розписано на два місяці вперед, іноді й більше. Я займаюсь шейпінгом, бальними танцями, восьмисходинковою йогою, плаванням, беру уроки музики та співу, малюю, граю в гольф. Моя слабкість – квіти. Дивись…
Люба різко відкрила двері у передпокій і мої очі… буквально «втопились» у величезних композиціях із живих квітів. А може це не помешкання, а якийсь квітковий магазин? Ніби прочитавши мої думки, жінка заспокійливо сказала: «Ні, ні, це не магазин, це наша вітальня. Моє завдання – доповнювати ці квіти. А ще я займаюсь активним туризмом. Побувала практично у всіх куточках нашої планети. Ще тільки залишилось туди – Люба підняла вгору вказівний палець.
– Куди? – не зрозуміла я Любиної фрази.
– У космічну подорож, – зараз це дуже модно.
– А, он ти про що… – полегшено зітхнула я, бо насправді подумала про зовсім інше.
– Спільних дітей з Петером у нас не може бути. З мене досить пресінгу від дітей його трьох попередніх шлюбів. Це жахливо, це так все жахливо, що ти собі навіть не уявляєш. А мені при всьому цьому треба виглядати на всі сто. Ось така умова мого чоловіка. Попередня дружина не витримала біля нього навіть двох років. Це і є моя основна робота.
– Але хіба не природній обов’язок кожної жінки доглядати за собою і бути гарною? Зрештою, тобі ж не за це гроші платять? – не втрималась я.
– Як би це тобі пояснити… Тут все по-іншому, я і дружина, і я – на
роботі, і за це мені платять гроші. До речі, у мене за розкладом ще наукова бібліотека, гімнастика, цигун. Але сьогодні я три години житиму так, як хочу.
– Що ти маєш на увазі? – запитала я насторожено.
– Я буду куховарити. Ти мовчки спостерігаєш і не коментуєш, ти просто відпочиваєш і насолоджуєшся, ну, уяви собі, що ти дружина мільйонера, а я…а я твоя кухарка. Яка ж я мудра-премудра, це просто капіцунда!
Ми зайшли у розкішне помешкання, яке нагадувало картинну галерею, це була кухня. Люба, яка очікувала на мою неадекватну реакцію, відразу заспокоїла:
– Тому я й не воджу нікого до свого дому. У Петерса – культ їжі.
Я мовчки спостерігала за спритними рухами симпатичної господині. Тим часом рот у Люби не закривався. І я зрозуміла: їй треба було виговоритись. Англійська – не рідна мова, там того так не втнеш.
Люба дістала з великої голубої порцеляни заздалегідь приготовлену у маринаді рибу й акуратно виклала у духовці. Поки вона сервірувала стіл на три персони (один прибор для віртуального Петерса), в духовці щось клацнуло і заграла приємна мелодія.
– Готово! – радісно вигукнула Люба.
– Як так? Адже минуло тільки п’ять хвилин?
– Секрет в маринаді: одна третя склянки японської горілки «Саке», японського рисового вина «Мирин», соєвий соус, японська соєва паста «Мисо», цукор. Маринувати треба приблизно шість годин, тримати все це в холодильнику. Через шість годин обсмажити рибу на сильному вогні, а потім у духовку під бройлер на п’ять хвилин.
– Ага, так-так, можу собі тільки уявити, як я йду в наш гастроном і купую
там японське рисове вино для нашого карасика або окуня.
– Та який карасик! Це маринад для чілійського морського басса, ми зараз будемо його їсти.
Відведений Любою час «для себе» злетів неймовірно швидко. Ми з нею попрощалися і обмінялися координатами.
– Можна я іноді тобі дзвонитиму? — несподівано запитала Люба. Віриш, насправді у мене тут практично нікого немає, довкола одні заздрісники, які тільки й чекають, щоб я спіткнулася. Ти собі не уявляєш, чого мені коштує мій спокій і гарний вигляд.
– Звісно, дзвони, – сказала я, бо ж треба було щось сказати, хоча насправді в душі не повірила у щирість слів нової знайомої і дуже швидко забула за неї. Вона мені й справді не подзвонила.
– Аж якось напередодні Нового року дзвінок на скайп – Люба. Спочатку я не впізнала її, таким був змучений голос.
– У мене рука не піднімалась набрати твій номер.
– А що сталось, що ти змогла це зробити тепер?
– Я тепер така як усі.
– Це як?
– Я тепер звичайна дружина звичайного чоловіка.
– …?
– Всі мільйони пішли на лікування Петерса.
– Але зараз йому краще?
– Аніскілечки. Я не встигла тобі тоді розповісти, що чоловік був власником декількох надсучасних взуттєвих фабрик та магазинів. Останні були в багатьох країнах світу. А коли Петерс відкрив новий магазин в Індії, тут все й почалося…
– Що саме?
– Хвороба. Петерс почав втрачати силу в ногах, а згодом взагалі перестав рухатися. Ми поклали його в аюрведичну клініку в Делі. Місяць процедур трохи полегшив страждання, але не більше. Але згодом з’ясувалось, що причина…у шкірі.
– Псоріаз?
– Та ні! У шкірі, з якої шилось взуття. Виявляється, корова в Індії – священна тварина. На неї там моляться. І тепер, щоб Петерсу відмолити всі свої напрацьовані гріхи, не знаю чи вистачить життя.
– І ти в усе це віриш?
– А чому б і ні.
– Але ж він не один , хто шиє взуття.
– Так то воно так, але зараз шиють в основному із замінників.
– Так може він не знав?
– Все він знав, а вбивати тварин на полюванні – це в нього була якась нелюдська пристрасть.
– Он воно що…
– І що ти робитимеш далі?
– Доглядатиму і заодно замолюватиму свої гріхи.
– Ти – і гріхи?
– Так, колись я кинула своїх батьків, дитину, зрештою, батьківщину. Тепер настав час розплати. Що посіяла, те й пожинаю…
– Може тобі потрібна якась допомога?
– Можна я час від часу дзвонитиму? Але не душу виливати, а просто так…
