Професія «дружина мільйонера». Вакантних місць немає

Її будинок розташований в елітній частині Монтреалю. Так місцеві називають своє рідне місто, з літерою «Т» між двома іншими – «ен» та «ер».  І  дивовижні різнокольорові клени ростуть саме тут. Міський транспорт  обминає це місце «десятою» дорогою. Тут райська  тиша і спокій, різнобарв’я квітів.  

Люба тисне на безліч кнопок – і ми опиняємося за розкішними кованими ворітьми: за ними  диво-сад, який з вулиці не видно. Люба киває вбік дерев: «Я люблю порпатися біля землі, залишилась звичка ще з дому, але статус мені тепер не дозволяє, та й якщо чесно, у мене на це катастрофічно не вистачає часу». Я ж дивуюсь почутому і обережно перепитую: чим Люба так завантажена, якщо ніде не працює? Люба різко зупиняється і замість відповіді несподівано запитує мене: «Як ти думаєш, скільки мені років?».

«Чесно? – перепитую в неї я. – Років 35-40».  Жінка задоволено усміхається і каже, розтягуючи слова: «Оц-е-е і є моя осно-в-на ро-бо-та». Я від здивування аж зупиняюсь. Люба тим часом продовжує: «Дружина мільйонера – це не просто. Протриматись десять років на одному місці…

Так от, мені не 42 і не 43, і навіть не 59…  Цього року мені виповнилось тільки 60.

У мене остаточно відвисає щелепа:

– Увесь вільний час я доглядаю… тільки себе, косметологи і візажисти – цього замало.  У мене все розписано на два місяці вперед, іноді й більше. Я займаюсь шейпінгом, бальними танцями, восьмисходинковою йогою, плаванням, беру уроки музики та співу, малюю, граю в гольф. Моя слабкість –  квіти. Дивись…

Люба різко відкрила двері у передпокій і мої очі… буквально «втопились» у величезних композиціях із живих квітів. А може це не помешкання, а якийсь квітковий магазин? Ніби прочитавши мої думки, жінка заспокійливо сказала: «Ні, ні, це не магазин, це наша вітальня. Моє завдання – доповнювати ці квіти. А ще я займаюсь активним туризмом. Побувала практично у всіх куточках нашої планети. Ще тільки залишилось туди – Люба підняла вгору вказівний палець.

– Куди? – не зрозуміла я Любиної фрази.

– У космічну подорож, – зараз це дуже модно.

– А, он ти про що… – полегшено зітхнула я, бо насправді подумала про зовсім інше.

– Спільних дітей з Петером у нас не може бути. З мене досить пресінгу від дітей його трьох попередніх шлюбів. Це жахливо, це так все жахливо, що ти собі навіть не уявляєш. А мені при всьому цьому треба виглядати на всі сто. Ось така умова мого чоловіка. Попередня дружина не витримала біля нього навіть двох років. Це і є моя основна робота.

– Але хіба не природній обов’язок кожної жінки доглядати за собою і бути гарною? Зрештою, тобі ж не за це гроші платять? – не втрималась я.

 – Як би це тобі пояснити… Тут все по-іншому, я і дружина, і я – на

роботі, і за це мені платять гроші. До речі, у мене за розкладом ще наукова бібліотека, гімнастика, цигун. Але сьогодні я три години  житиму так, як  хочу.

– Що ти маєш на увазі? – запитала я насторожено.

– Я буду куховарити. Ти мовчки спостерігаєш і не коментуєш, ти просто відпочиваєш і насолоджуєшся, ну, уяви собі, що ти дружина мільйонера, а я…а я твоя кухарка. Яка ж я мудра-премудра, це просто капіцунда!

Ми зайшли у розкішне помешкання, яке нагадувало картинну галерею,  це була кухня. Люба, яка очікувала на мою неадекватну реакцію, відразу  заспокоїла:

– Тому я й не воджу нікого до свого дому. У Петерса – культ їжі.

Я мовчки спостерігала за спритними рухами симпатичної господині. Тим часом рот у Люби  не закривався. І я зрозуміла: їй треба було виговоритись. Англійська – не рідна мова, там того так не втнеш.

Люба дістала з великої голубої порцеляни заздалегідь приготовлену у маринаді рибу й акуратно виклала у духовці. Поки вона сервірувала стіл на три персони (один прибор для віртуального Петерса), в духовці щось клацнуло і заграла приємна мелодія.

– Готово! – радісно вигукнула Люба.

– Як так? Адже минуло тільки  п’ять хвилин?

–  Секрет в маринаді: одна третя склянки японської горілки «Саке», японського рисового вина «Мирин», соєвий соус, японська соєва паста «Мисо», цукор. Маринувати треба приблизно шість годин, тримати все це в холодильнику. Через шість годин обсмажити рибу на сильному вогні, а потім у духовку під бройлер на п’ять  хвилин.

 – Ага, так-так, можу собі тільки уявити, як я йду в наш гастроном і купую

там японське рисове вино для нашого карасика або окуня.

– Та який карасик!  Це  маринад для чілійського морського басса,  ми зараз будемо його їсти.

Відведений Любою час «для себе» злетів неймовірно швидко. Ми з нею попрощалися і обмінялися координатами.

– Можна я іноді тобі дзвонитиму? — несподівано запитала Люба. Віриш, насправді у мене тут практично нікого немає, довкола одні заздрісники, які тільки й чекають, щоб я спіткнулася. Ти собі не уявляєш, чого мені коштує мій спокій і гарний вигляд.

– Звісно, дзвони, – сказала я, бо ж треба було щось сказати, хоча насправді в душі не повірила у щирість слів нової знайомої  і дуже швидко забула за неї. Вона мені й справді не подзвонила.

– Аж якось напередодні Нового року  дзвінок на скайп – Люба. Спочатку я не впізнала її, таким був змучений голос.

– У мене рука не піднімалась набрати твій номер.

– А що сталось, що ти змогла це зробити тепер?

– Я тепер така як усі.

– Це як?

– Я тепер звичайна дружина звичайного чоловіка.

– …?

– Всі мільйони пішли на лікування Петерса.

– Але зараз йому краще?

– Аніскілечки. Я не встигла тобі тоді розповісти, що чоловік був власником декількох надсучасних взуттєвих фабрик та магазинів. Останні були в багатьох країнах світу. А коли Петерс відкрив новий магазин в Індії, тут все й почалося…

– Що саме?

– Хвороба. Петерс почав втрачати силу в ногах, а згодом взагалі перестав рухатися. Ми поклали його в аюрведичну клініку в Делі. Місяць процедур трохи полегшив страждання, але не більше. Але згодом з’ясувалось, що причина…у шкірі.

– Псоріаз?

– Та ні! У шкірі, з якої шилось взуття. Виявляється, корова в Індії – священна тварина. На неї там моляться. І тепер, щоб Петерсу відмолити всі свої напрацьовані гріхи, не знаю чи вистачить життя.

– І ти в усе це віриш?

– А чому б і ні.

– Але ж він не один , хто шиє взуття.

– Так то воно так, але зараз шиють в основному із замінників.

– Так може він не знав?

– Все він знав, а вбивати тварин на полюванні – це в нього була якась нелюдська пристрасть.

– Он воно що…

– І що ти робитимеш далі?

– Доглядатиму і заодно замолюватиму свої гріхи.

– Ти – і гріхи?

– Так, колись я кинула своїх батьків, дитину, зрештою, батьківщину. Тепер настав час розплати. Що посіяла, те й пожинаю…

– Може тобі потрібна якась допомога?

– Можна я час від часу дзвонитиму? Але не душу виливати, а просто так…

Читайте нас у Google News

Читайте нас у Telegram