Слава милосердному Богу за те, що й нині Він зволив прийняти з наших грішних уст ці слабкі слова молитви, хоча стоять перед Ним незчисленна сила Ангелів і Архангелів, Престолів, Начал, Власті, Херувимів і Серафимів, усіх інших небесних сил безтілесних!
Перегляньте також:
- У Тернополі водій вантажівки наїхав на 47-річну жінку
- Культурна еліта України підтримала Тернопільський мистецький коледж імені Соломії Крушельницької
Яка ж це велика радість усвідомлювати, що хоча ми й грішні, недостойні, і нічого доброго в житті не зробили, і навіть, не поклали початок добрим справам, Господь не гидує нами, а дає кожного разу можливість приступити до Нього. Щоб ми, як колись кровоточива жінка, лише торкнувшись краю одежі Спасителя, отримала зцілення. Тобто, отримали користь із молитви в максимально доступній нам мірі, а ці святі Таїнства нас підбадьорили та дали сили для подальшої боротьби з гріхами та самим собою. Відомо, що найбільша людська складність – це боротьба не з сусідами, родичами, знайомими та навіть не з ворогами. Найважче людини боротися з собою. До себе, як відомо, ми ставимося зовсім по-другому, маємо абсолютно інші критерії оцінки. Тому, таїнства Покаяння та Євхаристії, які ми з вами відбули – це направду величезна радість та підбадьорення, бо через них діє Сам Господь Бог, входить у нас і живе в нас.
Останні декілька розмов ми говорили з вами про паралізованого чоловіка, друзі якого принесли до Спасителевого дому в Капернаумі. На це Христос каже йому: « Прощаються тобі гріхи твої. Уставай, візьми ложе своє, та й іди у свій дім!» (Мк.2:5,11). Ми вже коротко зауважували, що в цій події можемо бачити певні прообрази кількох Таїнств Церкви. По-перше, ми згадали про Хрещення. По-друге, поговорили вже про Соборування чи Маслосвяття. А сьогодні, надзвичайно важливим буде поговорити про трете Таїнство – Покаяння, яке відбулося сьогодні для більшості з присутніх тут. Чому воно важливе?
Коли фарисеї почули, що Христос сказав хворому «прощаються тобі гріхи твої», то в серцях своїх обурилися: чому Він богохульствує? Як Він наважується таке сказати, коли прощати гріхи людям може лише Сам Господь? Дійсно, в цьому питанні вони не помилялися: відпускати гріхи може тільки один Бог. Вони помилялися в іншому – не бачили в Ісусі Христі свого Бога. Тому, коли нині ми приходимо до таїнства Покаяння, то маємо пам’ятати, що приходимо не до священика, а до Самого Бога. Священик лише свідок нашого покаяння.
Дуже часто, саме через священика, під час сповіді Господь звертається безпосередньо до нашого серця. Можу навіть вам дещо сказати з власної практики. Іноді, коли говориш людиною під час Покаяння, можеш відповісти їй чудово розуміючи, що це не ти говориш, не від себе і не від своєї мудрості даєш поради. Потім, якось аналізуючи все це розумієш, що в інших умовах ніколи би не зміг такого порадити, але це Сам Господь всім цим керує та допомагає промовити до серця людини, яка кається.
Тому, я ще раз вітаючи всіх вас із прийняттям цього великого Таїнства, бажаю зберегти святість і важливість цієї миті. Хоча ми з вами і довго живемо на цьому світі, все ж, таких моментів, у які ми б з’єдналися з Богом особливо тісним чином – небагато. Їх є не більше семи – по числу святих Таїнств Церкви. Тай те – не всі люди можуть їх прийняти – комусь недоступний шлюб, комусь священство. Відтак, підкреслю, що таких святих моментів у житті є уже не багато. Вимірюються вони не днями, не годинами. А хвилинами і навіть – секундами. У ті моменти Господь робить нам назустріч замість одного кроку – десять.
Коли ми приходимо до сповіді, то Господь не хоче, щоб там ми переповідали Йому всі свої гріхи. Чимало людей переконані в тому, що від того, наскільки акуратно, детально вони будуть розповідати про пророблену роботу, тим у них з’являється більше шансів отримати прощення. Це не правда. Богові потрібне наше скорботне серце. Він і без наших підказок знає про все, що ми зробили і навіть більше цього.
Під час сповіді Господь хоче переконатися, що ми усвідомлюємо вчинений гріх саме гріхом, і хочемо якомога швидше його позбутися. Він хоче, щоб ми збагнули весь жах своїх гріхів, які буквально з’їдають нас із середини. Іноді наша сповідь може виглядати наче якась хвальба собою. Безперечно, жодної користі вона не приносить, тільки навпаки – шкоду. Першого дня людина каже, що порушила піст, наприклад, їла ковбасу. Другого дня на сповіді вона знову каже, що їла ковбасу. Так само й на третій сповіді вона знову про неї розповідає. Хіба це все має сенс без роботи над собою? Потрібно не тільки хвалитися падіннями, але й розповідати про те, що ми робили для того, щоб це більше ніколи не повторювати.
Якщо ми тричі підряд повторювали перед Богом один і той самий гріх, це означає тільки те, що жодної роботи ми над собою не ведемо. Богові потрібно розповідати інше – про свої стремління до святості, про те, як ми боремося з собою на цьому шляху. Гордитися тут немає чим, бо в тому, що людина стає нормальною та повноцінною невелика заслуга. Кожного разу підходячи до аналою ми маємо мати «убогість душі» – розуміння того, що коли нам Господь зараз не допоможе – ми залишимося такими, якими були: Господи Боже, без Тебе й Твоєї допомоги я в своєму нікчемному житті не можу навести лад навіть із ковбасою! Я завжди був впевнений у тому, що я найрозумніший, найсильніший та найкращий із усіх, кого знав. Але коли прийшлося до справи, то бачив, як кусочок ковбаски виявився сильнішим за мене!
Тому, дуже важливо розуміти, що між двома розмовами під епитрахіллю священика повинна відбуватися якась робота людини над собою, повинні були направлені певні зусилля для того, щоб подолати цей гріх. Якщо минулого разу ми з’їли п’ять кусочків ковбаси, то до наступного разу маємо їсти не більше трьох. Далі – тільки два. Потім ще один, і все. Таким чином, ми зменшуємо свою дозу та зменшуємо свої залежності, пристрасті до земних і фізичних речей. І це стосується не лише ковбаси. Чого завгодно. У кожного з нас є свої власті залежності – зовсім не обов’язково це повинна бути їжа. Є люди, які взагалі не їдять ковбаси, то й м’яса. Є люди, які живуть настільки бідно, що в них піст триває круглий рік, навіть проти їх волі.
Одного разу я був запрошений на трапезу, де за столом зібралося чимало священиків різного рівня. Поруч сиділи вже старий священик-пенсіонер та інший – доволі заможній служитель, із кількома парафіями та неймовірно ситим життям. Останньому якось дуже засмакувала квашена капуста, і він із великим захопленням каже до бідного отця – Отче, тут така неймовірно смачна капуста, що я раджу вам її спробувати! На що той з притаманною йому відвертістю каже: – Не хочу прибіднятися, але таку капусту я щодня їм цілий рік. Краще вже я собі шиночки візьму…
І дійсно, в кожної людини власні особливості, свої умови життя. Хтось може їсти краще бо має змогу, а хтось хоче, але не може. Тому, підходити до всіх із однаковим мірилом посту було б неправильно. Кожен із нас чудово знає свої можливості, побут та звичайний раціон, від яких і варто вже якось відштовхуватися. Все ж, кожного разу треба себе силувати хоча б на йоту, на краплинку наближуватися до ідеалу. На єдину шкварочку їсти менше – це вже нам буде велика користь.
Бог, звісно, приймає та прощає нас, навіть коли ми великі грішники. Але це не означає, що ми повинні такими залишатися. Господь не тільки любить нас, але й шкодує нас дивлячись, як ми страждаємо та мучимося від гріхів. Тому, кожного разу приходячи до покаяння не тільки кажімо про те зле, що ми зробили, але й про те, чого доброго ми ще не зробили, але хочемо зробити. Треба з щиросердечним проханням звернутися до Бога просячи допомоги: ми намагалися виправитися, але без Нього – не змогли. Тому, час покаяння це час коли ми просимо Христа, щоб він нас простив, помилував та дав нові сили для принципово нового життя.
Я б просив вас цю думку добре засвоїти. Тільки один Господь може прощати гріхи людські, як це добре казали фарисеї. Натомість вони не вірили в те, що Ісус Христос, Якого вони перед собою бачили, і був Єдиним Правдивим і Живим Богом. Вони думали, що це звичайний тесля з Галілеї! Всі знали Його родичів, Сам він виріс посеред них, тому й скаже згодом, що: «немає пророка у вітчизні своїй». Вони Його серйозно навіть не сприймали, але це був Той, хто мав повну владу наш нашими гріхами.
Сподіваюся, що коли священик перед Сповіддю читає молитви, ви їх уважно слухаєте. Там міститься величезна мудрість, і то мудрість не людська, а Божа. Якщо так, то мали б чути, що в одній із них священик просить Христа за тих, хто хоче сповідатися, щоб їх «примирити з Богом» та «приєднати до Святої Церкви». Як це розуміти? Буквально! Кожного разу, коли ми грішимо, то перестаємо належати до Тіла Христового. Тому в молитві і ми благаємо повернути себе в лоно Церкви, в то єдине місце Всесвіту, де звершується наше спасіння. Бажаю кожному з нас мати сповідь особистою зустріччю з Христом, а кожна наша сповідь направду стала часом очищення душі від гріхів і скверни.
Не пригадую, чи я вже розповідав вам історію про монаха, який прийшов за уроком до старця запитуючи, навіщо так часто сповідатися, бо він часто сповідався, але явно користі не відчував. Старець звелів взяти відро з болотом і помити його без рук. Коли інок зробив так, то хоча чимало бруду змилося, все одно відро залишалося не чистим. Але після кількох спроб чистота була все більш помітна. Вже на десятий, чи який інший раз, відро було чисте настільки, що з нього можна було пити чисту воду.
Так само відбувається під час сповіді. Ми, через свою велику гріховність, іноді можемо не помічати одразу яскравих плодів нашого покаяння. Цьому не потрібно дивуватися чи лякатися. Потрібно продовжувати свій подвиг, а результат не омине нас. Потрібно далі виправляти вчинки, слідкувати на думками, не оминати храму. Наша душа, наче це брудне відро… (Даруйте за досить блюзнірське порівняння – не я його придумав. Може на грецькому оригіналі воно звучить не так різко). Але це болото – дуже добре порівняння з нашим гріховним брудом. За одну сповідь душу очистити не можливо. Але щось все-таки здобути можна і за один раз. Існують не тільки явні гріхи, але й неявні. Свідомі чи несвідомі. Це теж треба пам’ятати.
Хтось грішить на наших очах, а ми не зупинили, і навіть схвалили чи посміялися. Так формально ми ж нічого не зробили поганого, але в дійсності – ми його співучасники. На превеликий жаль, гріхів у нас багато більше, ніж добрих справ. Тому, треба нам із собою боротися, бо без належної боротьби не можна подолати гріхів. А без подолання гріхів не можна спастися. А без Спасіння не можна побачити Бога. Не може людина, переможена ковбасою, побачити Бога. Хіба без ковбаси людина помре? Ні, звісно. Вона й без чебуреків не помре. Це все надмір, який необов’язковий для того, щоб повноцінно жити. Так, і наші прабатьки в раю Адам та Єва, з’їли заборонений плід, який їм був зовсім не обов’язків для життя. Плоди дерева Життя – так, це було необхідно. Але дерево смерті – дерево пізнання добра та зла – це надмірність, цікавість, непослух і гординя. Вони не захотіли вічного життя, через що й були позбавлені райських осель. Тому, намагаймося стримувати себе, щоб як і вони, ми нині не втратили свого раю. Слухаймо Христа, піднімімося від ложа хвороби, візьмімо постіль свою, та йдімо в нове життя. Амінь.
