Коли перетнути кордон штату Пенджаб на півночі Індії збоку Гімалайського кряжу, то стає трохи моторошно. Бо вздовж дороги лежать мішки з піском, а на них – кулемети. Це – блокпости. Поряд проходжуються солдати з автоматами, які несуть охоронну службу. У цьому штаті з давніх- давен бояться терористичних актів збоку Кашміру. Воно й не дивно, адже неподалік Індо-Пакистанський кордон. Відповідно – синтез індуїзму та ісламу. А береженого, як відомо, й Бог береже.
Перегляньте також:
- Керівник будівельної компанії «Креатор-Буд» Ігор Гуда взяв участь у Західноукраїнському бізнес-форумі
- Генеральний директор ТРЦ “Подоляни” Михайло Ібрагімов серед номінантів “Гордості Тернопілля”
За природою ця частина північної Індії нагадує Україну, тут чорноземні грунти. І що головне – росте картопля! Рівнинна місцевість. Навіть поля з пшеницею. І все це росте й благоденствує як у липні, так і в лютому, коли у нас скажена зима. Якщо порівнювати із півднем, де о цій порі плюс тридцять п’ять, тут плюс десять, іноді буває плюс п’ять, а коли нульова температура, то для місцевого населення це вже «люта» зима, хоча це вже аномальне явище. Південь Індії багатий на всілякі екзотичні фрукти та овочі, а на півночі найбільше росте мандаринів. Та й грунт на півдні навіть важко визначити за кольором: щось середнє між коричневим і червоним. Але родзинка індусів (незалежно від штату країни) – це одяг. Знамените сарі жінки носять по всій Індії. А от довга сорочка, шаль і штани – це прерогатива пенджабців. Оскільки вони її «породили», то ця форма одягу в Індії так і називається: пенджабі. Пенджабці, особливо чоловіки, високого зросту, світлий колір шкіри (на півдні індуси чорні, як українська ніч). Невід’ємний атрибут – чорна борода і чалма на голові. Саме це мене спочатку й найбільше вразило, бо коли ми заїхали в Амрітцар, то в ньому було… аж чорно, одні бороди.
Чалми можна зустріти різного кольору. Залежно скільки тобі років (підліток, юнак, дорослий чоловік тощо) – інакший колір чалми. Але чалму носять тільки представники релігії сикхів. Сингх означає лев. І до прізвища обов’язково додається слово «сингх ». А так юнаки носять щось на зразок бандани із вузликом на чолі, а дітлашня – маленькі хусточки. Пенджабська північна кухня – це рис в різних інтерпретаціях (підливки всілякі, спеції, приправи), суп із чечевиці, чапаті (щось на зразок наших коржів, тільки тонші). Їжа неймовірно перчена, треба відразу запивати водою, інакше – згориш! Замість хліба – чапаті. Можливо тому всі стрункі й підтягнуті.
У Пенджабі святая святих – місто Амрітцар. Тут сила-силенна туристів зі всього світу. Храм із чистого золота знаходиться посеред озера, яке обрамлене біло-голубим мармуром в арабському стилі і куди дістатися можна через довгеньку кладку. Йдеш по ній, а вона хитається під тобою, немов жива. «Жива» ще й тому, що потік людей на ній ніколи не зупиняється, а тексти священної книги сикхів «Грант Сахіб» читаються безупину. Читання не переривається ні на хвилину. Завдяки рупору його добре чути на кілька десятків метрів довкола цієї священної для пенджабців території. Цілу ніч віддані (парафіяни) співають релігійні тексти, які створив колись засновник цієї релігії Гуру Нанак.
Священне письмо цієї релігії створили дев’ять вчителів. Кожен сикх проходить щось на зразок християнського хрещення, тільки у них воно називається Амрит. Справжні сикхи повинні зберігати біля себе п’ять предметів, так званих п’ять «К»: Kecha (неторкане волосся, сховане під чалму), Kangsha – гребінь, що підтримує волосся, Kara – сталевий браслет, Kachla – білизну, Kirpan – меч, схований під одягом. Меч, до речі, ніколи не повинен застосовуватися, бо його ж має кожен сикх. Але з цим мечем трапляються анекдотичні історії. От, приміром, одна з них. Тутешній міністр транспорту (а за віросповіданням він – сикх) через цей пресловутий меч не може… літати літаком, адже це холодна зброя. Міністр змушений їхати у відрядження, користуючись тільки наземним транспортом. Можете собі уявити, скільки часу доводиться йому затрачати, адже територія Індії (якщо з півночі на південь – це не одна й не три тисячі кілометрів).
Сикхизм, на відміну від індуїзму та інших релігій відкидає такі категорії як «рай» і «пекло». Вони кажуть, що душа людини після смерті відразу йде до Бога і з’єднується з ним.
Розповідають, що всередині семидесятих років Золотий храм в Амрітцарі захопили терористи. Індіра Ганді, яка на той час була прем’єр-міністром, у якусь мить втратила контроль над емоціями і була готова дати вказівку, щоб Золотий храм підірвали разом із бандитами. І тільки гарячі молитви і щирі вмовляння сикхів зупинили рішуче налаштовану жінку. Але й подейкують інше. Що ніби-то саме представник цієї релігійної течії через багато років потому проник («втесався» в довіру) в охорону Індіри Ганді і став працювати її охоронцем, з єдиною метою – вбити відому і популярну на той час лідерку – політика. На жаль, його мрія згодом стала реальною.
Туристи з усіх кінців світу приходять до цього дивовижного храму на воді, який створений із чистого золота. Але відразу зайти до храму не дозволяють. Спочатку треба вистояти довжелезну чергу, щоб здати взуття на збереження. Навіть якщо в повітрі «нуль», а під ногами холодний мармур — це нікого не цікавить. Головне – внутрішній стан, приязнь до інших, любов у серці. Наступна обов’язкова процедура: ополіскування ніг у теплій і приємній на дотик воді, яка тече через облицьований знову ж таки мармуром рівчачок. Тільки після цього дорога до храму відкрита. Прихожани, якщо можна їх так назвати, роблять поклін священній книзі і пандитам, які її безупинно читають, сідають медитують або відразу ж виходять. На виході обов’язково пригощають солодким прасадом, який нагадує нашу халву (у християнській традиції це проскура), варто тільки простягнути перед собою дві долоні.
Але яким було здивування, коли на подвір’ї цієї історичної споруди до нас підійшли місцеві і… заговорили українською! Повірте, у мене просто щелепа відвисла. Ними виявились колишні випускники Тернопільської медичної академії. Як тільки я почула про рідне місто, то відразу все зрозуміла: це робота викладача-письменниці Лесі Романчук-Коковської! Отакої! Навіть вчувався її акцент! Мій здогад відразу підтвердився. Через те нам було про що поговорити. Після цього до нас підійшла місцева сім’я: батько, мати і донька. Вони несміливо попросили сфотографуватися…
Все було просто і щиро. У такі миті забуваєш де ти є насправді. Бо коли серця відкриті, а очі випромінюють світло, то тоді зникають будь-які кордони, незалежно від того, в якому куточку планети ти знаходишся.