Про ікони

Богословське вчення про ікони, з відкиненням як єретичних мудрувань, так і марновірних ідолопоклонницьких практик, було стверджене Сьомим Вселенським собором. Ікони – не просто зображення Господа Ісуса Христа і святих, але матеріальне свідчення нашої віри в істинність втілення Сина Божого та в істинність нашого спасіння через єднання з Ним та благодатне обоження.

Божественна природа є невидима, і тому ніяким чином не може бути зображена. Однак Син Божий, коли втілився від Духа Святого і Марії Діви, став істинною Людиною. Він прийняв у єдність Своєї Божественної Особи повноту людської природи, яка має видиму матеріальну складову – тіло. І це тіло могли бачити всі свідки земного життя Спасителя. Саме цей видимий для всіх свідків земного життя, смерті та воскресіння Спасителя образ відтворюється в іконографії. Так Церква засвідчує свою віру в істинність втілення Сина Божого. Вона проповідує свідчення Писання, що хоча Бог за природою є невидимим, бо Він «єдиний, Який має безсмертя i живе у неприступ¬ному свiтлi, Якого нiхто з людей не бачив i бачити не мо¬же» (1 Тим. 6:16), водночас Син Божий втілився, прийнявши людську природу, і як втіленого, Сина Божого можна бачити. Тому ми можемо зображати Христа, Сина Божого і Сина Людського, такому зображенню ми віддаємо пошану, кланяємося йому і цілуємо його, підносимо перед ним наші молитви, через це вшановуючи Особу, зображену на іконі. Бо все це, здійснене перед образом, ми відносимо не до самої матеріальної складової ікони, але так вшановуємо Самого зображеного Сина Божого.

Шануючи ікони Христові, ми також шануємо образи Богородиці та святих. Бо Діва Марія, ангели та всі святі наповнені благодаттю Божою та самі є живою іконою, досягши благодатного богоуподібнення. Адже всяка людина, навіть найбільш грішна, є за природою носієм образу Божого. Однак лише ті, хто через праведне життя і благодатне освячення досягають сповнення Духом Святим, стають істинно подібними до Бога, Який прославляється в них.

Наша віра у всі ці істини стверджується в святих іконах як у матеріальних пам’ятках. Хто відкидає шанування святих ікон, той цим самим ставить під сумнів віру в істинність Бога, як Святої Тройці, заперечує віру у втілення Сина Божого та віру в можливість досягнення кожною людиною спасіння через єднання з Христом і  благодатне освячення.

У словесній формі наша віра виявлена у відповідному Нікео-Царгородському символі, ствердженому Вселенськими соборами, як обов’язкове для кожного християнина свідчення істини. А матеріально таким символом нашої православної віри стали святі ікони, належне шанування яких підтверджує нашу відданість вченню всіх Семи Вселенських соборів.

Тут слід підкреслити визначення «належне шанування», бо також, на жаль, існувало та існує шанування неналежне. Наслідуючи давні практики ідолопоклонства, деякі нерозумні християни сприймають святі ікони та угодників Божих подібно до того, як язичники сприймали своїх божків та ідолів. Такі думають, що сама ікона чи інша святиня має в собі якусь силу, і звертаються до цієї сили, забуваючи, що єдиним джерелом благодаті є Свята Трійця, єдиносущний і нероздільний Бог.

Церква Христова, утверджуючи правдиве іконошанування, відкинула іконоборство, як єресь, але також заборонила і засудила новітнє ідолопоклонство, як те, що суперечить православному євангельському вченню і Священному Переданню.

Перша неділя Великого посту нагадує нам про те, що без правильної віри, без правдивого вчення Церкви та вірного втілення цього вчення у наше життя ми не можемо досягнути спасіння. Бо ми спасаємося не тому, що обмежуємо себе в їжі та шкодуємо про свої провини і хочемо виправитися – все це можна бачити і серед іновірців, і навіть серед тих, хто вірить лише у самих себе та відкидає буття Боже. Вони теж мають практики дієт та роздумів над власним життям. Але все це без правдивої віри в Христа Спасителя та без діяльного життя в Його Святій Церкві, без участі в таїнствах, без причастя Тіла і Крові Христових, не веде до спасіння, бо має лише земний, тимчасовий характер.

Саме тому, розпочавши шлях Великого посту, ми не лише приділяємо увагу подвигам і покаянню, але також урочисто нагадуємо собі про обов’язок мати, виявляти, зберігати та поширювати ту істинну православну християнську віру, яку Церква прийняла через отців від апостолів, апостоли – від Христа, а Христос – отримав від Отця. Зовнішні форми сповідання цієї віри з часом удосконалювалися, щоби протидіяти новим лжевченням та єресям. Але сутність її залишається незмінною – віра ця є богоодкровенною, євангельською, апостольською.

Тому і ми, як сучасне покоління християн, хоча живемо через двадцять століть після євангельських подій, сповідуємо ту саму віру та належимо до тієї самої Церкви, що і святі апостоли, і отці Вселенських соборів та всі правдиві угодники Божі.

Як у давній час Сьомий Вселенський собор ясно засвідчив істину та вказав на вірний церковний порядок, але минули десятиліття до того моменту, коли соборні рішення остаточно були втілені в життя церковне, – так і тепер Святий і Великий Собор Православної Церкви на Криті десять років тому засвідчив істину та вказав на вірний порядок, але досі не всі серед православних приймають цю істину. Як колись іконоборці, так нині послідовники «русского міра» збурюють Церкву. Але ми віримо, що скільки би часу не минуло – буря ця силою Божою буде заспокоєна, правда переможе і православ’я правдиве, а не викривлене лжевченнями – буде знову торжествувати перемогу. І нехай Господь наблизить цей час, а нам дасть сили і мудрість твердо триматися істини!

З повним текстом проповіді можна ознайомитись на сайті Православної Церкви України за посиланням: bit.ly/4cY143q