Український журналіст. Член НСЖУ (1989), заслужений журналіст України (2019)
На режисерському видноколі Тернопілля зазоріло нове імʼя – Олеся Шпирна. У Тернопільському академічному драмтеатрі ім. Тараса Шевченка вона дебютувала постановкою казки англійського письменника й математика Льюїса Керрола «Аліса в Дивокраї». Нинішнього листопада на малій сцені запропонувала власний погляд на психологічну новелу Миколи Хвильового «Я (Романтика)», запросивши глядачів на моновиставу «Хвиля». Різдвяної пори обіцяє подарувати діткам та їхнім батькам сценічного «Ґрінча» за книгою американського письменника та художника Теодора Сьюза Гейзела «Ґрінч, який вкрав Різдво».
Олеся походить з м. Вугледар на Донеччині. Після загальноосвітньої школи вирішила навчатися у Харкові, де спочатку закінчила мистецький коледж, а потім і тутешній національний університет мистецтв ім. Івана Котляревського, освітній ступінь магістра ще тут здобуває. З початком повномасштабної війни спочатку переїхала на Полтавщину, а згодом до австрійського Граца. Але кохання покликало її з-за кордону в рідну країну, а саме до Тернополя. У файному місті в час великої війни з батьками став проживати й харківʼянин Василь Діденко. По життю хлопець і дівчина йдуть уже кілька років, разом навчалися й закінчили той же коледж, університет, тепер і магістрами готуються стати в тому ж самому виші. Закохані зараз удвох працюють у Тернопільському академічному драмтеатрі ім. Тараса Шевченка.
У творчому тандемі Олеся та Василь запрагли на суд тернопільського глядача винести моновиставу «Хвиля» за психологічною новелою Миколи Хвильового «Я (Романтика)». Звісно, цей хрестоматійний твір Василь уперше прочитав за шкільною партою. «Не скажу, що він мені аж надто сподобався, але зачепив своїм завершенням», – зізнається актор. Тому, навчаючись в університеті, намагався все-таки якось над ним працювати. До магістратури треба було вступати з якимось проєктом, хлопець обрав саме твір «Я (Романтика)» з умовою, що викладе-втілить його в жанрі моновистави. «Адже її образи – не окремі, а як частина самого персонажа, внутрішні його демони», – стверджує Василь.
Для Олесі Микола Хвильовий – «дуже цікава особистість», творчість якого в комуністичні часи була заборонена, а повернулася до читача лише за незалежності України. Тож для молодої режисерки було захопливо попрацювати в жанрі моновистави. І взялася творити «Хвилю». Зрештою, каже, що це був виклик не лише для неї, а й Василя. Адже це ще й їхня магістерська робота, де Олеся досліджувала специфіку роботи режисера над моновиставою, а Василь, відповідно, – актора. «Тому було дуже цікаво зробити цей крок у щось нове, страшне, бо моновистава – це дуже величезна робота як режисерська, так й акторська, щоб втримати увагу глядача», – мовить дівчина. Не треба ще й забувати про камерний простір і велику як психологічну, так й фізичну роботу з актором.
Чи не боялися того, наскільки сучасний глядач зрозуміє Хвильового? «Це був найбільший, напевно, страх, – твердить Олеся. – Але ми творили «Хвилю», бо прагнули показати, який театр ще може бути».
Звісно, переказувати новелу Миколи Хвильового чи знайомити читачів з її персонажами чорного трибуналу, садистами – Доктором Тагабатом, Андрюшею, Дегенератом та «Я», який твердить, що він і чекіст і людина, хоча в нього перемагає все-таке чекістське, немає змісту, кожен знає цей твір чи не зі шкільної пори. Мені цікаво, як зуміли режисерка-постановниця та актор донести власне бачення цієї новели до глядача, які засоби задля цього використали? Передусім скажу, що моновиставу означили за жанром як психоделічну драму. А отже, вже з цього визначення випливає, що акторові треба буде працювати не просто у миттєвих перевтіленнях, а зображати персонажі у сильному психічному збудженні чи у спʼянінні наркотичному. Завдання не з легких. Але Василю Діденку вдавалося бути на цій грані. До того ж такий стан, відчуття дійової особи асоціюються з хвилею, яка водночас символізує й циклічність подій у житті та історії. Тому вистава починається та завершується розбурханими хвилями й показує, як формується особистість на тлі різних воєн, революцій, суспільних катаклізмів, до чого призводить сліпа відданість людини страшним ідеям і те, що за злочин доведеться колись усе-таки відповісти.
Узагалі вся вистава сповнена символізму. У ній, скажімо, багато якихось справ, дій чи навіть явищ трактується за допомогою піску. Олеся зауважує, що він виступає у театральній постановці не лише як знак часу, а навіть попелища часу, який закінчився для персонажа. Цей пісок, пояснює режисерка, – щось мертве, тож не розуміємо, де перебуває дійова особа – в чистилищі чи у пеклі. Зрештою, кожен символ, навіть кожен реквізит у моновиставі має який певний сенс, а то й навіть подвійний, наприклад, мотузка спочатку асоціюється, як пуповина, відтак, як дитяча забавка, канат над прірвою.
Мене вразили своїм символізмом навіть костюми. Додам, що їх створила художниця Ірина Складан. Постановку дуже вдало доповнює також музика Антона Байбакова. Уперше її, а точніше, пісню Олеся Шпирна почула в одній з вистав Львівського національного драмтеатру ім. Марії Заньковецької. Взялася шукати Антонові композиції на різних відеохостингах. Коли стала працювати над «Хвилею», збагнула, що лише музика Байбакова їй потрібна. Композитор дозволив використати власні музичні твори, які вже десь звучали, й, треба зауважити, що вони дуже органічно влилися в моновиставу молодого творчого дуету з Тернополя.
Постановку «Хвиля» й режисерка, й актор вершили два місяці. Василь Діденко мовить, що доволі «затишно працювалося разом», не було якихось великих суперечок, підтримували, доповнювали одне одного. Водночас підкреслюють, що не прагнули творити якусь ілюстративну річ, а «взяти, передати щось із середини, щоб глядач думав-розміркував, зважив на символи, надав їм значення».
На премʼєрі серед глядачів я зауважив актора Миколу Булата, який у Тернополі у своєму монотеатрі «Бродячий кіт» створив кілька вистав одного актора. Попросив його кількома реченнями поділитися враженнями від «Хвилі». «Сьогоднішня вистава – це добрий приклад для багатьох і студентів, і акторів вчитися працювати так пластично, голосово. Це режисерська вистава, а не актора як такого. Але, як на мене, трохи було забагато різних образів», – так коротко відповів пан Микола.
Я особисто надав значення цій моновиставі. Олеся й Антон переконані, що їхнє сценічне творіння кликатиме глядача до театру. Скажу, що варто йти дивитися, але розуміти, що це драма, до того – психоделічна.
Микола Шот
Світлини автора
21:12, 8 Листопада, 2025
20:46, 6 Листопада, 2025
06:00, 3 Листопада, 2025
