Фрагмент збірника репортажів та нарисів “Гори і люди”, написаних за останніх двадцять років журналістської діяльності
Перегляньте також:
- Яйця, хліб та овочі: чому українці платять за продукти все більше
- Опублікували креслення Ягільницького замку 1817 року
Живе у селі Космачі звичайний собі гуцул Михайло Дідишин з родини столярів, дідо якого мав шість гектарів лісу в тутешніх горах. Ще у 1980-х роках притягнув Михайло із гір стареньку гуцульську хатинку, майже колибку, біля якої, як він переконаний, 24 серпня 1745 року получив кулю у груди знаменитий опришок Олекса Довбуш, в якого вистрелив космацький газда Штефан Дзвінчук.
Як говорить легенда, кульгавий Олекса, якому ще замолоду втяв ногу барткою брат його Іван, опершись на плечі двох своїх побратимів, дошкутильгав до узлісся, подалі від Дзвінчукової хати-зимівки, і там тихо сконав. І саме тут, біля того місця, де, якщо вірити старому космацькому селянинові, Довбуш отримав свою смертельну рану, цей карпатський легінь, досі найживіший і найбільше правдивий, тобто реальний.
Михайло Дідишин дуже переймається тим, що багато й тепер є людей, які не вірять, що Довбуш був насправді. А ті, котрі вірять, що опришок Олекса жив колись у цих горах, мають його за якогось розбійника чи, по-теперішньому кажучи, рекетира. “Та невже рекетирам люди будуть робити пам’ятники?” – щиро дивується старий.
Ще за польської влади, як розповідав цей космацький селянин, у 1920-30-х роках з Олекси Довбуша почали робити казкового персонажа. Тоді видавали збірники казок: і про Котигорошка, і про Вернигору, а поміж ними – про Довбуша. “Якби польська влада була дотепер, то може й правдивого Довбуша вже би й не було, – каже Михайло Дідишин. – Поляки казали, що то бідні вигадали собі героя, гейби в них був захисник, і нехай вони тим сі тішать” .
А Довбуш і справді був і є потрібен бідноті. Недарма ж з’явилася легенда, що він не був смертельно вбитий, а тільки покладений до часу в землю, щоб в назначений час, «коли пани знов одуріють і наберуть тої сили, знову підоймитися проти неправди». А Довбушеві бартка, рушниця і пістоль, які були поховані разом з його тілом, щороку буцімто підходять все ближче до поверхні землі і незабаром віднайдуться.
“Нині ми живемо на такій волі, якої Україна не знала ніколи, – каже Михайло Дідишин. – Але біда велика в тому, що ми не вміємо користуватися тією волею. На волі треба вміти жити, мусить бути порядок. Бо виходить знову, ніби є оте панське насильство. Подивіться, як ліс рубають і хто його рубає. Як бідний, то його одразу штрафують, а ті, що машинами ліс вивозять, без покари… Знову гейби пан робить, що собі хоче”.
Михайло Дідишин переконаний, що Довбуш був саме тим чоловіком, який посмів панам указувати, як вони повинні себе поводити із селянами-гуцулами. І заслужив повагу й любов від своїх земляків Олекса недаремно. Бо ж було багато ватажків у опришків, але лише Довбуш увійшов у славу.
“Опришки пужіли тих панів трохи, але що селянинові було з того, як вони убили пана, а селянин з того нічого не дістав, – тлумачить гуцульську мудрість Михайло Дідишин. – Селянин розуміє, коли йому щось дасте, а не тоді, коли сидите у Верховній Раді і щось там для нього рішаєте. Це їм дуже мало підходить. А Довбуш свого рідного брата вигнав з ватаги, коли той не хотів панські гроші віддати селянам”.
Про Довбуша Михайло почув уперше ще зовсім малим від свого діда. Дід Василь був “старий австріяка”, мав трохи лісу у горах, а ще збирав книжки і мав складку “Золотих колосів” – часописів, що виходили у Львові. Майже всі у Космачі тоді були неписьменні, тому люди часто приходили до Михайлового діда і просили: “Василю, почитай”. Серед читаного найбільше малому Михайликові запам’яталися оповіді про Довбуша. Дивувало ж його тоді те, що поважні газди, коли слухали про Олексу, шанобливо знімали кресані й клали на лавиці. Малому пояснили, що так робиться тому, що говориться в тих оповідях про святу людину.
Михайло Дідишин нагадує сільського філософа. Він сам тепер зізнається, що більше, ніж “Кобзар” Шевченка, йому подобалися книжки Григорія Сковороди. Він навіть хотів наслідувати того мандрівника і любомудра. Йому подобалося, що той освічений чоловік, який був при царському дворі, покинув усе, “натяг дідові портки, взяв біблію і пішов лісами писати свої байки”. І дуже зворушливо звучить в устах гуцула: “Світ мене ловив, але не ймив”. Дивно, як змогли поєднатися в світогляді Дідишина умиротворена філософія Сковороди і опришківство Довбуша. Але Михайло має цьому своє пояснення.
“Ніде в документах не пише, що Довбуш нападав на пана, вбивав і забирав гроші, – каже Дідишин. – Він казав панові: заплати тим людям, не збиткуйся над тими жінками, бо я другий раз прийду і покараю тебе. Але пан думав, що охоронить себе слугами. І Довбуш мусів вбивати. Але було колись таке, що козаки забирали з ясиру людей, а ті казали їм, що ліпше було б їм жити з турками. Тоді козаки плакали, але рубали бранцям голови. Може, так само й Довбуш плакав за тим, що робив”.
…Ще зовсім недавно, у довколишніх з Космачем селах, люди були впенені, що Довбуш походить саме з їхнього села. Довбуш був із Ворохти, із Космача, з Брустурів і з Прокурави. Старі космацькі косарі розказували, що, коли ходили косити у Ворохту, то билися з тамтешніми парубками, коли ті посміли сказати їм, що Довбуш “ворохтєнський”. А ще було два місця в Карпатах, які за життя легендарного опришка, наміцно були поєднані з його іменем. У Чорногорі і в космацькому Греготі є два таких камені, про які кажуть, що то були крісла Довбуша, нібито він їх зробив для того, щоб люди раз на рік сходилися туди на Довбушів суд. Люди, які мали один на одного якусь кривду, підходили до Олекси і просили їх розсудити. І коли Довбуш присуджував щось, те вважалося конче сповнювати.
Коли ж Довбуш загинув, то люди далі хотіли правдивого суду, а не того панського, що у Косові, на якому все вирішувалося за гроші. Тоді люди домовилися, щоб в один день виходити в гори, до того Довбушевого крісла і там вибирати поміж себе найповажнішого газду. Обранець тоді називався Олексою, сідав на Довбушеве крісло і судити мусів так само правдиво, як легендарний опришок. Перекази кажуть, що такий звичай був у Космачі ще багато років після смерті опришківського ватага.
Вихований на таких ось народних переказах про Довбуша, Михайло Дідишин постановив собі будь-що знайти якийсь слід славетного опришка. У 1975 році доля йому посміхнулася. Почув якось Михайло Ількович про дивну хату, яку називали «страшною», бо самі нещастя вона приносила тим, хто в ній жив. Скажімо, три сестри, які там народилися, залишилися бездітними. Була чутка, що така покара на них за те, що був у їхньому роді убивця Довбуша. Дізнавшись про Дзвінчукову хату, яка після смерті останньої власниці, закинутою стояла у горах, Дідишин попросив дозволу сільської влади поставити її в себе на подвір’ї. Відтак Михайло почав зносити туди різні старожитності і невдовзі у тій хатці виник музей, який відвідали уже тисячі людей.
“Та хата – це була Дзвінчукова зимівка, бо сам Штефан жив за сім кілометрів від центру Космача, аж під Греготом, – розповідав Михайло Дідишин. – Але ближче до села він мав клаптик поля і, щоб зайти від дощу, поставив зимівку. Саме в тій зимівці лишилася на ніч Марічка Дзвінчукова, коли до неї мав прийти Довбуш. Штефан сховався у поді і, коли Довбуш відчинив двері плечем, вистрелив йому в груди”.
Оглядати експонати музею в хатинці досить важко. Хата тісна, а очі розбігаються поміж диковинок. Є тут скульптура святого Миколая, що була у церкві, будованій ще за Данила Галицького. Люди вірять, що коли потриматися за його руку, то збудуться бажання. А ще – дуло рушниці, з якої був вбитий Довбуш, бартка, якою Олекса покарав двох братів Мочернюків в Микуличині, миски і ложки тих часів, ріг, яким скликали опришків, пояси, сардак, кедровий стіл, сумка на гроші, різьблена скриня, миски, свічники, портрет Франца Йосифа з синами, трембіти, шкатулки, просмолена кресаня…
Михайло Дідишин ніколи не ховався зі своїми вподобаннями від людей. Поставивши на своєму подвір’ї Дзвінчукову зимівку, він поскладав у неї старожитності з опришківських часів, свої вироби з коренепластики, випалювання на дереві, чудернацькі камені. Люди десятками йшли подивитися на всю оту чудасію. В радянський час такі самовільні, стихійні зібрання не могли пройти повз пильне око Комітету державної безпеки (КДБ). Понад десять років господар музею мав чимало клопоту з тими охоронцями радянської системи. Свою першу зустріч з органами держбезпеки, пан Михайло тепер пригадує з усмішкою.
“Коли мене викликали перший раз, то сів переді мною чоловік у цивільному та й каже: ви знаєте, куди попали? В КДБ, – розповідав Михайло Ількович. – А я кажу у відповідь: дуже приємно. Він, як почув мої слова, то став так безумно сміятися, що я мусів перепитати, що такого я сказав. А він пояснив, що люди, яких сюди кличуть, буває плачуть, але ніхто ще не казав, що їм приємно. Але мав я потім за свою приємність 10 років суворого контролю: КДБ стежило за тим, хто до мене заходить, чим цікавиться, чи іноземці бувають”.
Поряд з хатиною-музеєм поставив Михайло Дідишин витесаний з каменю пам’ятник Довбушу. А далі за хатинкою, де газди звичайно мають сад чи город, насадив дерева із лісу. Це чи не найбільше дратує всіх космацьких газд, які вважають таке садівництво примхою дивакуватого чоловіка. Але в Михайла Ільковича своє, особливе ставлення до лісу. Він розповідає, що його дідо вважав ліс святим місцем, дбайливо беріг та доглядав кожне деревце на своїй ділянці і навіть замітав у лісі. А ще він ходив до лісу поспівати та Богові помолитися. Він учив онука, що в лісі можна краще висповідатися, ніж священникові, бо священик – то людина, а вікові дерева вислухають твої клятви, твій біль, змовчать і очистять від гріха.
“Дід мій мав багато лісу, але хату поклав дуже малу і я дивувався, – пригадував пан Михайло. – Коли ж я спитав діда, чому він так зробив, дідо пояснив так: я поклав хату, у мене четверо дітей – кожен покладе хату. В моїх дітей є свої діти, кожен так само мусить покласти хату, а ще палити –треба дров. Як ми кожен так станемо з цим лісом собі байдужити, то як ви жити будете? І виходить, що дід гейби прав був”.
Тужить Михайло Ількович за дідовим лісом, бо нема вже того лісу. Ще в перші роки незалежності взялися його рубати і знищили його геть. Та й скрізь гори оголили. “Якби ж то хоч село розбудовували, а то вивезли кудись за кордон, – бідкається гуцул. – А хто з того зиск мав? Купка людей маленька нажилася на тому. А решта – дивиться, що пан робить. І знову старші люди говорять “От, коби то був Довбуш…”.
серпень 2005 року
