Старість не можна відмінити, але старіння можна сповільнити. Це стосується як фізичних параметрів, так і ментальних функцій.
Я не відкриваю якоїсь нової істини. Просто актуалізую цю проблему насамперед для себе. Очевидно, прийшла пора втілити в життя всі ці знання і результати спостереження за іншими людьми, які вже пройшли цей завершальний період свого життя.
Але… не все так просто.
Головний наш ворог – це наш розум, а ще конкретніше – наш мозок. Саме він – перший генератор ліні і здачі позицій. Бо він так влаштований. Мозок не прагне «добровільно» напружуватися і виходити із зони комфорту. Він перший нашіптуватиме тобі на вухо: «А воно тобі потрібно? Краще прилягти і перепочити. Нехай молоді бігають, загалом, товчуться. А ми вже своє відбігати – пора перепочити».
Десь так.
Зрештою, мозок лінивий за фактом свого існування не лише в похилому віці. Він такий від самої своєї природи. Але в молодості його змушують рухатися гормони, генетично та еволюційно детерміновані програми розмноження, самозахисту та прагнення домінувати. А з віком, коли базові програми вже більш-менш виконані і гормональний тиск на мозок зводиться нанівець, можна розслабитися.
І сенс життя зводиться до примітивних потреб: поїли, а тепер можна поспати. Поспали, а тепер можна поїсти. Максимум зусиль – вийти на вулицю і посидіти влітку на лавочці, перемелюючи плітки з такими самими старими п@рдунами, як ти сам.
В кого є домашні тварини, а ще краще внуки, ті змушені бути в тонусі. А без зовнішніх стимулів заставити себе рухатися значно важче.
Це потрібно усвідомити і працювати над собою постійно, без вихідних і канікул.
Здатися легко, відновитися – важко, а коли проходиш точку неповернення – взагалі неможливо.
ВСЕ ПОЧИНАЄТЬСЯ І ЗАКІНЧУЄТЬСЯ В НАШІЙ ГОЛОВІ.
Старість, немічність – також. Про це потрібно не лише пам’ятати, але й постійно себе переборювати.
Тренуватися в молодості, гартувати силу волі – це круто, але не так важливо, як у старості.
Я так думаю, а ви?
Володимир Уруський
