Іноді стає цікаво: ну, гаразд, маси російського люмпену й пенсіонерів, які ностальгують за СРСР, підтримують експансіонізм Путіна і його кліки, але як освічені в історії й зовні цілком благопристойні представники російської інтелігенції пояснюють той факт, що практично всі справді цивілізовані країни світу (Китай та Індію, за всієї поваги до їхніх древніх культур та історії, до таких варто відносити із застереженнями) підтримують нині Україну? Чи не нагадує це їм Другу світову війну, коли ті ж США, Великобританія спільно виступили проти найбільшого на той час світового зла – гітлерівського нацизму? Адже, здається, залишається зробити невеличкий крок у розмірковуваннях, щоб чітко асоціювати тодішнього загарбника Гітлера з нинішнім загарбником Путіним (він, щоправда, на догоду отій масі співплемінників та власній манії величі називає себе “собирателем земель”).
Зізнаюся, так би мовити, в тяжкім гріху: навіть зараз, коли росія робить максимум для того, щоб піддати анафемі все, пов’язане з нею, полюбляю під настрій переглянути на YouTube фрагменти з “Сімнадцяти миттєвостей весни”, де гарно розкрита тема дій одинака в умовах суцільного ворожого оточення. Чи перечитати деякі оповідання Чехова. Або ж іноді пробігти очима зовсім непоганий роман В.Богомолова “Момент істини” (“В августе 44-го”), де немає ідеології, занудливої теми “любви к родине” та “партийно-политической работы”, зате детально показаний процес розшуку ворожої агентури в надзвичайних умовах. Нічого не вдієш – повністю вичавити з себе “гомо совєтікуса” представникам мого покоління, напевно, непросто. Про останній твір згадав недаремно: сильно розчарував мене нещодавно відомий російський актор Александр Балуєв, який зіграв у поставленому за романом фільмі роль невловимого диверсанта-терориста Міщенка. Декілька років тому в розмові з Дмитром Гордоном він видався доволі поміркованим і розважливим, з розумінням відгукувався про Майдан, а тут раптом заявив, що в Україні “к власти пришли нацисты”. І що “с этим нужно что-то делать”. Напевно, на мільйони отаких балуєвих і оперся Путін, який вже понад рік “что-то делает” в Україні. Серед озвучених кремлівським диктатором вранці 24 лютого минулого року завдань так званої “специальной военной операции” була і “денацификация Украины”. От про неї згадав нещодавно, випадково ставши свідком розмови в магазині госптоварів між покупцем (вочевидь, переселенцем зі сходу країни) і продавчинею. У тій же Німеччині 30-х-40-х років нацизм був поставлений з німецькою пунктуальністю і невблаганністю – можна уявити, якими були б наслідки для єврея, який звернувся б в тамтешній крамниці до продавця на ідіш (чи івриті) . А в Тернополі влітку 2023 почути довелося майже дослівно таке:
– Швабру покажите мне!
– Яку? Цю?
– Да нет, не эту, а вот эту! Да не эту, говорю вам! Вот эту, желтую, из пластика!
Не знаю, як вирішилося питання зі шваброю – я вийшов з магазину. Хоча потім подумав, що, напевно, можна було поцікавитися в ще зовсім не старого любителя чистоти, чому він в такий час займається підлогою у своєму помешканні, а не облаштуванням бліндажа десь на передовій. А ще пошкодував, що свідками цієї сцени не були Путін, Медведєв, Балуєв і мільйони їхніх співвітчизників. Цікаво, що б вони тоді сказали з приводу необхідності “денацификации Украины”?
Ігор Дуда
