Після аварії — нове життя: як Юлія з Кременця щодня долає бар’єри

Юлія Ільницька з Кременця на Тернопільщині чотири роки тому потрапила в серйозну дорожньо-транспортну пригоду на Житомирщині. Відтоді вона пересувається на кріслі колісному, щороку проходить реабілітацію та нині шукає можливість повернутися до активного життя і знайти роботу.

«До отримання травми я вела активний спосіб життя, мешкала у кількох містах України та за кордоном. Навчалася, займалася пошуком себе. Маю дві закінчені вищі освіти. Рік до аварії, у 2020 році, я працювала вчителькою початкових класів у приватній дитячій школі в Києві», — розповіла Юлія Ільницька. — «Я лежала на узбіччі і чітко розуміла, що не помру».

9 серпня 2021 року, розповіла дівчина, поверталася з Кременця від батьків до Києва. Водій, з яким вона їхала, заснув за кермом:

“Авто перекинулося п’ять разів, удари були з боку, де я сиділа. Отримала багато важких травм. Серед них перелом хребців шийного відділу і забиття спинного мозку з крововиливом. Пам’ятаю момент, коли лежала на узбіччі, навколо ходили люди, чекали швидку. А я лежала і чітко розуміла, що не помру. Хоча шансів на життя лікарі не давали. Відтоді почалася моя боротьба за здоров’я”.

За словами дівчини, три дні після ДТП була у реанімації в лікарні Новоград-Волинська. Після цього жодна лікарня не хотіла її приймати:

«Підключилася директорка школи, де я працювала, Лідія Фісунова. За її домовленістю мене взяли у Київську міську клінічну лікарню швидкої медичної допомоги, де серед інших зробили ще три складні операції. Зокрема, після перелому шийного відділу хребта мені виконали дві операції на шиї з установкою металевих конструкцій для стабілізації хребта. Також була операція на зламану руку та лопатку з установкою металевого штиря для фіксації кісток».

Мама Юлії Алла Ільницька розповіла, допомогли батьки дітей, яких навчала донька та жителі Кременця.

«Після аварії, коли донька опинилася у лікарні, я повністю зрозуміла, наскільки хороший вона фахівець. З палати квіти та кульки забирали оберемками. Одна мама сказала, що хотіла забирати дитину зі школи, бо лише до Юлії на навчання вона йшла з радістю. Узагалі школа нам дуже багато допомогла. Завдяки зібраним людьми грошам Юлія змогла пройти реабілітацію».

За п’ять місяців на лікування та реабілітацію витратили півтора мільйона гривень. Спочатку розповіла Алла Ільницька, донька відновлювалася в реабілітаційному центрі в Модричах, на Львівщині:

«Були там 4 місяці. Тоді доба перебування в центрі коштувала 5 400 гривень. Зараз понад 8 000 гривень. За понад 5 місяців на лікування та реабілітацію Юлії витратили півтора мільйона гривень. Якби люди не допомогли нам, ми привезли б дитину і поклали б вдома».

Родині повністю довелося змінити життя, розповіла Юлія Ільницька. Три роки дівчина провела у квартирі:

«Ми жили на третьому поверсі п’ятиповерхового будинку без ліфта. Тож просто виїхати на вулицю було проблемою. Фактично я залишала квартиру лише, коли їхала у реабілітаційний центр».

За її словами матері, згодом сім’я продала квартиру і старий будинок та купила новий дім, який повністю облаштували під потреби доньки:

«На вході в дім зробили пандус. У всіх кімнатах розсувні двері. Висота меблів підлаштована так, щоб донька могла впоратися з побутовими потребами. Також облаштували невеликий домашній зал з тренажерами, де Юля займається».

Натомість поза межами власного будинку пересуватися важко, адже немає відповідних умов для людини на кріслі колісному, сказала Юлія:

«За законодавством людям з інвалідністю передбачене безоплатне забезпечення засобами реабілітації та гігієни. Зокрема, це й електровізок, який чекаємо уже чотири роки. Добитися усього цього дуже важко. До того ж, пересуваючись на кріслі колісному по усіх цих інстанціях. Надто, враховуючи майже відсутню, за деякими винятками, безбар’єрність».

Дівчина розповіла, інколи стикається з нерозумінням та некоректною поведінкою людей:

«Я зіштовхуюся з бар’єрами відразу за парканом власного двору. Наприклад, буває, що якась випадкова людина стає біля мене і просто дивиться впритул. Діти часто озираються. Іноді, особливо старші жінки, просто питають: “Ой, дитино, а що з тобою сталося?”. А тобі не хочеться згадувати, той день і подумки повертатися до цієї травматичної події».

За її словами, подібних випадків було багато:

«Один волонтер, дивлячись мені в обличчя, запитав у мами: “А вона у вас нормальна?”. Кілька місяців тому реабілітолог при мені запила: “А вона у вас завжди без настрою?”, так, ніби мене там і не було. Кажуть: “люди з обмеженими можливостями”, “інваліди”. Тебе називають діагнозом, а не людиною. А найгірше, коли іноді взагалі говорять “каліка”».

Юлія розповіла, впродовж року жила в Чехії і бачила, як живуть люди з інвалідністю там:

«Мене там завжди дивувала абсолютна безбар’єрність. Там люди з інвалідністю видимі. Для них є адаптований транспорт, яким допомагають користуватися водії. Навіть у кінотеатрі, де я працювала, був ліфт, аби людина могла скористатися розважальним простором».

За її словами, у Кременці на кріслі колісному можна заїхати лише у кілька супермаркетів:

«У місті немає жодного магазину одягу, куди я можу дістатися на кріслі колісному. Таке враження, що людям з інвалідністю одяг не потрібен. Деякі пандуси просто для вигляду, вони насправді не функціональні».

Зараз Юлія раз на рік проходить реабілітацію, вивчає англійську мову:

«У мене пенсія з інвалідності, яка рахується від стажу, це 3 500 гривень. Дуже сподіваюся, що після завершення курсу знайду дистанційну роботу за цим напрямком».

За словами Юлії Ільницької, її травма до кінця не вивчена. У неї збережені відчуття, але поки не відновилася рухомість ніг:

«Хтось встає після таких травм через 10-12 років. Кожен організм по-різному бореться. Конкретних прогнозів ніхто не може дати. Колись я хотіла побачити Мальдиви, Сейшели. Зараз пріоритети й цінності змінилися. Тепер здається, що достатньо самостійно виїхати у ліс, до озера і це вже щастя».

Читайте також: Збараж втратив вчительку, яка виховала не одне покоління учнів