Пам’ять, яка кричить
Це текст, який мають побачити всі. Це правда, що заслуговує бути в підручниках, звучати на уроках, у лекційних залах і сімейних бесідах. Це – про нас, українців. Про біль, ганьбу й боротьбу.
Щоб виїхати за межі села, потрібна була віза від сільради – на 3 дні, місяць чи два. Залишатися довше без дозволу – кримінальне переслідування. Українця могли виявити в місті за мовою, тому багато хто вимушено переходив на “московську”. Тих, хто намагався зберегти себе, виявляли “ояничарені” українці в міліції. І все це – частина гібридного геноциду. “Розділяй і володарюй” – так окупант нищив нашу ідентичність.
Це війна, що триває століттями. Від 1654 року, а з 1917-го – у відкритій формі.
Чи знали ви, що:
- До 1950 року голова сільради мав право вбивати “неугодних”.
- До 1954 року в селах існував натуральний обмін – грошей не було.
- До 1961 року не існувало пенсій для селян.
- До 1980-х років не було трудових книжок із фаховими записами. Люди – просто “робили”. 364 дні на рік.
- У селах не існувало вихідних: субота, неділя, Різдво чи Великдень – усе це не рахувалося. Відпочинок був привілеєм лише для міських, “паспортних”.
Село для радянської влади – це місце, де ламали українців. Жодних доріг, жодної електрифікації, мінімум шкіл. Все, щоб стерти мову, культуру, традиції. Українська – це “мова колгоспного раба”. А “рускій” – це вже ніби “вищий клас”.
Це сторінка історії, яку ми боїмося згадувати, але маємо вивчити. Це не просто трагедія – це коріння змін нашого психотипу, намагання окупанта стерти українське.
І це було лише 50 років тому…
Пам’ятаймо. Поширюймо. Бо той, хто не пам’ятає минулого, приречений його повторити.
Михайло Апостол