Освітянка Тетяна Жовковська з Чорткова: «Найважливіше в житті – не нагороди чи звання, а люди»

Тетяна Тарасівна Жовковська має понад 30 років стажу в галузі освіти, живе і працює в рідному Чорткові. Доктор економічних наук, доцент, викладач-методист очолює відокремлений структурний підрозділ «Чортківський фаховий коледж економіки та підприємництва Західноукраїнського національного університету». Нещодавно вона дала інтрев’ю газеті “Свобода”, пише Місто. 

– Тетяно Тарасівно, чи є такі, хто не знає вас у Чорткові?

– Я людина досить активна, то, мабуть, таких мало, бо мене завжди скрізь повно. Знають і випускники, і наші майбутні вступники та їхні батьки, родичі. А за роки моєї праці таких є чимало. І не тільки з Чорткова, а й із сіл нашого та сусідніх районів, а також з інших областей.

Коледж здійснює підготовку фахових молодших бакалаврів за освітньо-професійними програмами «Облік і оподаткування», «Фінанси, банківська справа, страхування та фондовий ринок», «Менеджмент», готуючи майбутніх бухгалтерів, касирів, ревізорів, менеджерів, торговельних агентів, фахівців з інформаційних технологій, організаторів діловодства.

– До всіх цих спеціальностей, мабуть, потрібен характер, а якщо, як у вашому випадку, йдеться ще й про кар’єрне зростання, то й чималі зусилля?

– О, це однозначно! Усе життя вчу і все життя сама вчуся та розвиваюся, ставлячи собі риторичне запитання: комплекс відмінниці – більше плюсів чи мінусів?

Я народилася в селі Шманьківці на Чортківщині. Обоє батьків були педагогами: тато – учителем фізики, мама – української мови та літератури, заслужений вчитель України. Маючи батьків-учителів, і сам мусиш відповідати ситуації. Хоча гени – це одне, а людина й сама має докласти максимум зусиль, щоб утвердитися в цьому житті, здолати чимало професійних та родинних проблем.

– А як воно – бути жінкою і сильною, і розумною, і красивою, і самодостатньою?

– Дякую за добрий відгук. Це велика робота, якої ніхто не бачить. У моєму розумінні – це за різних обставин ніколи не здаватися, дисципліна й самоорганізованість, відповідальність за свої дії, уміння тримати руку на пульсі подій, розуміти інших людей, намагатися допомагати їм, підтримувати, коли треба.

Особливо молодих, адже до коледжу приходять навчатися практично ще діти, багатьом із них немає й 17 років. Їх треба зрозуміти, підтримати, вислухати. Особливо складно останніми роками, коли триває війна. Сирени, постійні стреси. У багатьох удома не все гаразд, зараз чимало неповних сімей – хтось із батьків розлучений, хтось виїхав за кордон, хтось на фронті. Тільки цьогоріч до нас у коледж вступило семеро дітей-сиріт, батьки яких були учасниками бойових дій. А ще є внутрішньо переміщені особи, їм також не завжди легко адаптуватися.

– А ви зростали у великій родині?

– Я була дитиною дідуся та бабусі, бо батьки багато працювали. Одна в родині, і мене дуже любили. Народила й виховала доньку Юлю. Пишаюся нею. Вона дуже самодостатня, закінчила Львівський державний університет імені Івана Франка, за фахом юрист. Творча – пише вірші, прозу, багато читає, малює (мала свої персональні виставки), волонтерить, проводить артпроєкти з психології кольору, майстер-класи для жінок із числа ВПО.

Також щаслива, що сама я досі дитина, маю до кого їхати в гості – у селі Шманьківчики мешкає моя мама, яка нещодавно відсвяткувала 80-річчя. А тато відійшов у засвіти, коли йому було лише 53. Талановитий був у всьому – і хором керував, і у футбол грав, і малював.

По маминій лінії родина лемківська. До речі, на рівні генів розумію мову, люблю лемківські фестини в Монастириськах. Їх депортували з Устя-Руського (нинішня Польща) спочатку на Кіровоградщину, а тоді всі осіли у Шманьківчиках на Чортківщині. Тому я добре відчуваю нинішній біль внутрішньо переміщених осіб. Мої рідні це пережили.

Ще перед переселенням моя бабуся вимушено побувала на роботах у Німеччині, біля Мюнхена, де їй постійно снився один сон: вона повертається додому, а там замок на воротах. Так і сталося – повернулася з Німеччини, а рідних уже вивезли. Тоді з дідусем поїхала в Україну. Дідусь був головою сільради, колгоспу, тож він тоді всіх гуртував біля себе. Усі родичі їхали до нас, жили ми спільно, шматком хліба ділилися. Я пам’ятаю ту стару хату. Вона була маленькою, але наповненою людським теплом і добром.

Хоча в нашому селі тоді лемківських родин було мало. А там, де жила родина мого чоловіка Степана Дем’янчука, на Монастирищині, лемків було багато. Жилося їм складно, але вони були разом і допомагали одне одному.

– А як ви обрали фінансово-економічну сферу?

– Чесно кажучи, мріяла стати журналістом. Але батьки, маючи мене одну, не хотіли далеко від себе відпускати, максимум – до Тернополя. А оскільки я добре вчилася, то віддала перевагу фінансово-економічному фаху. І жодного разу не пошкодувала. Люблю свою роботу – навчати і вчитися в молодих. Це, як кажуть, тримає в тонусі, не додає років.

– Перебуваючи у приміщенні вашого навчального закладу, не можна не помітити, що це давня забудова.

– Так, можна сказати, достойна архітектурна споруда з багатогранною 115-річною історією. Ми тут знаходимося з 1996 року. Приміщення є однією з родзинок Чорткова, а таких у нашому місті багато. Це і дві ратуші, і костел, й інші історичні споруди, що здатні замилувати і місцевих людей, і гостей Чорткова.

– Подобається працювати у старовинному приміщенні з історією, жити в місті із секретами?

– У мене такий характер, що я естет і люблю все красиве. Люблю рідний край. Люблю спілкуватися із цікавими особистостями. Також читати, слухати хорошу музику, відвідувати театр, люблю тварин.

Як громадська діячка співпрацюю з Університетом народної освіти (м. Чортків), благодійною службою милосердя «Карітас Бучацької єпархії УГКЦ», відділом культури Чортківської РДА, туристично-інформаційним центром Чорткова, публічною бібліотекою Чортківської міської ради, ГО БФ «Покрова-Чортків». У 2017 році мала за честь бути обраною академіком Академії соціального управління зі спеціальності «Соціальна політика».

– І за це, а також за багаторічну працю в освіті вас нагороджено…

– Грамотою Верховної Ради України, Почесною грамотою Вченої ради Західноукраїнського національного університету, грамотами облдержадміністрації та обласної ради, обласної організації профспілки працівників освіти і науки України, Чортківської міської та районної рад, райдержадміністрації.

Цінними для мене є відзнака Асамблеї ділових кіл України, українсько-французький орден Королеви Анни «Честь Вітчизни», орден Всеукраїнського об’єднання «Країна» «За розбудову України», відзнака Православної церкви України – орден святої рівноапостольної княгині Ольги.

Безумовно, кожна відзнака є приємним визнанням праці. Але з роками дедалі більше розумієш, що найважливіше в житті – не нагороди чи звання, а люди, яких зустрічаєш на своєму шляху, знання та досвід, якими можеш поділитися, і добро, яке залишається після тебе.

Для мене найбільша цінність – міцна і здорова родина, можливість бачити успіхи випускників та студентів, бути корисною своїй громаді, своїй країні та знати, що твоя праця має сенс. І, звичайно, цінувати кожну мить життя.

Галина Вандзеляк

Фото зі сторінки Тетяни Жовковської