Омелян Пріцак: шлях із Тернополя до Гарварду і назад до України

11 червня на фасаді Тернопільської універсальної наукової бібліотеки урочисто відкриють пам’ятну дошку видатному науковцю, історику, філологу, сходознавцю, славетному українцю Омеляну Пріцаку. А ще він – іноземний член НАН України, член Наукового товариства імені Шевченка, Української вільної академії наук, Міжнародної асоціації україністів, почесний доктор всесвітньовідомих університетів, член багатьох академій наук світу. Відомий також як організатор, а відтак і директор Українського наукового інституту Гарвардського університету (США), Інституту сходознавства ім. А.Ю. Кримського НАН України. Він — автор фундаментальної праці «Походження Русі», а також понад тисячі наукових праць з філології, лінгвістики, сходознавства, всесвітньої історії, історії України.

Тернопільські роки життя

Беручись за підготовку матеріалу про славетного українця та вченого, був у пошуках людей, які знали його. Але потім збагнув: розповісти краще про Омеляна Йосиповича ніхто не зможе, крім нього самого. У вересні 1990 року мені випала можливість (тепер уже розумію — історична) взяти інтерв’ю в академіка Пріцака. Ще тривав процес горбачовської «перестройки», а насправді радянська комуністична імперія вже дихала на ладан, Тернопіль, як і багато українських міст вирував у численних пікетах, вічах, інших протестних акціях. Омелян Пріцак був тоді почесним академіком Академії наук УРСР. У серпні 1990 року він приїхав до Києва на І Міжнародний конгрес україністів. Після столиці завітав до Тернополя — міста, де прожив 15 років і в якому відтак не був майже півстоліття.

Тоді, 1990 року, я вперше почув ім’я Омеляна Пріцака. Тому, зрозуміло, запитав, звідки беруть початок його корені, як потрапив за океан. Дізнався, що народився він 7 квітня 1919 року в селі Лука (нині — в Самбірському районі на Львівщині). Дід його був там головою місцевої управи. Батько працював інженером-залізничником, служив в Українській Галицькій армії (УГА), потрапив у польський полон і загинув у таборі в Брест-Литовському. Омелянові тоді було лише п’ять місяців. Згодом мати вийшла вдруге заміж. Вітчимом хлопчика став тернопільський купець Богдан Саривага. Тож, певна річ, сім’я приїхала мешкати до Тернополя. Тут проживав з 1921 до 1936 року. Навчався в місцевій гімназії. «Так склалося, що я дуже швидко (маючи 13-14 років) прийняв три основних рішення щодо власного життя: по-перше, відкрив свою українську національність (зневірена після загибелі батька, мати і вітчим виховували мене в польському дусі). Моя українізація вимагала свого підтвердження: я покинув свою улюблену фізику й вирішив, що життєвою справою для мене є лише історія України. Оце друге рішення привело мене до третього — до сходознавства», — розповідав Омелян Пріцак.

Східні мотиви

І додав, що його зв’язок з тюркським світом розпочався ще задовго до народження. Влітку 1915 року прибули до Галичини військові підрозділи турків, союзників Австро-Угорщини. Мати, знаючи німецьку мову, допомагала їм перекладати та навчилася трохи турецької. А згодом колисала маленького Омелянка перед сном і співала турецьких пісень. Вивчати ж східні мови він почав  самотужки в Тернопільській гімназії. Коли 1936 року вступив до Львівського університету, відразу поринув не лише в семінари з історії, а й у сходознавчі мовні вправи. Львівським науковим батьком Омелян Пріцак вважав академіка Івана Крип’якевича. Саме цей видатний учений познайомив допитливого юнака  з відомим сходознавцем, киянином, академіком Агатангелом Кримським. В Києві Омелян вступив до аспірантури, а восени 1940 року його призвали до червоної армії. Воював, був поранений, потрапив у фашистський полон. Його воєнні та студійні мандрівки закінчилися 1946 року у відомому німецькому університетському місті Гьоттінген. Там через два роки захистив докторську дисертацію про Караханідів — першу тюркську ісламську династію в домонгольський період. Словом, глибоко пірнув у науку. 1960 року був запрошений до Гарвардського університету (США). Зазначав, що віддав велику долю власної енергії й сили міжнародній алтаїстиці та тюркології. Коли ж Омелянові Йосиповичу минуло 45 років, зробив іспит власній совісті: зрікся усіх керівних посад у світовій алтаїстиці. «Мій відхід викликав здивування в моїх міжнародних колег. «Де це видано, щоб престижну сходознавчу дисципліну поміняти на непрестижне українознавство», — дивувалися вони. Та я збагнув інше: моя відповідальність – це історія України, до неї повинен повернутися, піднести її на міжнародний щабель науки», — твердив учений.

Український центр у Гарварді

Із життєпису вченого відаємо, що він 1964 року взявся втілювати власний гідний задум — заснувати українознавчий центр у престижному Гарвардському університеті (США), професором якого був. Розгорнув кампанію серед української громади Америки зі збору коштів. Мрія його з роками здійснилася. Більше того, 16 років очолював цей інститут. «Коли я задумав серйозно зайнятися історією України, — казав мені в інтерв’ю Омелян Пріцак, — то знав, що для досягнення цієї мети треба виконати чотири передумови. По-перше, знайти «батьківщину» для науки в системі одного з найкращих університетів світу (Гарвард — найстаріший у США університет, лише на два роки молодший від Києво-Могилянської академії). По-друге, здобути відповідні кошти, щоб забезпечити незалежність і постійність. По-третє, створити семінар для вишколу  молодих україністів, які б сполучали західну методологію з українським науковим досвідом. І, нарешті, створити престижний журнал україністики та залучити до активної співпраці найкращі наукові сили світу, влаштовувати міжнародні симпозіуми, конгреси. Це втілити вдалося з успіхом». Примітно, що за часів, коли Омелян Йосипович був очільником Українського наукового інституту Гарвардського університету працювали вчені-україністи з Японії, Польщі, Ізраїлю, інших країн. Коли в радянській України настав час перебудови, то почався контакт і з вченими з материзни. Зокрема, тоді в цьому закладі в передмісті Бостона побували професори Ярослав Ісаєвич, Микола Жулинський, Степан Мишанич.

Звісно ж, не міг я не поцікавитися в Омеляна Пріцака, що ж таке історія України у його розумінні? І почув у відповідь: «Історія України — це не історія української етнічної маси, а міряна лінеарним часом багато- перспективна об’єктивна візія минулого всіх типів держав і спільнот, що існували на теперішній українській території. Деякі державні творення України, її носіїв і цивілізацій зійшли зі сцени історії в різні часи, скажімо, печеніги, половці. Одна з них — цивілізація українська стала головною, а то й панівною, на всій теперішній українській території. Власне, безпристрасність історичних процесів, що довели, з одного боку, до занепаду цілої низки цивілізацій, а з іншого — до їх інтеграції в українській національній спільноті і є предметом історії України».

Того вересневого дня майже 36 років тому в рідному Тернополі Омелян Пріцак зустрівся зі студентами й викладачами місцевого педагогічного інституту (нині – Тернопільський національний педуніверситет ім.  Володимира Гнатюка). Запам’яталася його фраза з виступу: «Я ніколи не помру швидше, ніж доки Україна не здобуде незалежність». І мені це висловлювання академік розшифрував: «Це з мого боку було цілком логічно. Адже я народився за часів незалежності України, тобто в час, коли на галицьких землях була Західноукраїнська Народна Республіка. Отож, вважаю, що не повинен швидше померти, ніж Україна здобуде справжню суверенність».

Омелян Пріцак не просто дочекався проголошення державної незалежності України. Він навіть вирішив працювати на рідній землі. Того ж 1990 року він приїхав жити та працювати в Україну. Енциклопедії стверджують, що викладав історіографію та історіософію в Київському університеті ім. Тараса Шевченка. П’ять років був директором Інституту сходознавства ім. А. Ю. Кримського НАН України.  Сімейні обставини змусили його повернутися назад до США. На рідну землю він ще двічі приїде. Але вічність покличе його все-таки у Бостоні 29 травня 2006 року. Він проживе на білому світі 87 років. Зустріне світанок відродження Української держави все-таки на Батьківщині.

Микола Шот

Світлини з вільних джерел