Янголів без крил жіночого статі малює 35-річна Олеся Гудима з Тернополя. Над картинами працює з початку АТО. Має 10 полотен.
Перегляньте також:
- Свічка пам’яті: Чому важливо вшановувати жертв Голодомору
- Тернопільський музей отримав експонати що нагадують про боротьбу кримськотатарського народу
Олеся мешкає із сім’єю у приватному будинку, зведеному 100 років тому в центрі міста. Цегляний дім покритий старою червоною черепицею. На стінах осипається оранжева штукатурка. З-під неї проступає цегла. Художниця зустрічає на порозі в синіх джинсах і чорній туніці. Текстильними фарбами розмалювала одяг квітами. На бежевих капцях зобразила волошки й маки.
Меблі та стіни в будинку також оздобила орнаментом і квітами. На стінах, шафах — близько 30 картин. Половина з них — роботи інших художників.
— Ніяк не можу зробити власну виставку, бо розбирають картини, — розповідає Олеся.
Чоловіка і трьох дітей удома нема. Пішли на прогулянку до парку. Жінка запрошує на кухню з розмальованим холодильником. Одна стіна не заштукатурена. Має відтінки від жовтого до фіолетового.
— Заліпила дірочки між цеглинами шпаклівкою, — пояснює Олеся. — Повкладала в них ракушки, камінчики. Кожну цеглинку розмалювала 10 відтінками.
Підходить до картини на стіні із зображеним янголом у капелюсі та білим волоссям до плечей.
— Ангел цвітіння в образі пастушки, — каже. — Присвятила загиблим на Майдані. Біля ангела проростають із землі квіти, мають людські обличчя. Квіти, бо загинув цвіт нації. Малюватиму їх, доки в Україні не настане мир.
Більшість янголів Гудими — в українському жіночому вбранні, зі стрічками на голові.
— Не вмію хлопів малювати. Ангели без крил, бо хочеться щось недоказати. Основну увагу звертаю на лице. Погляд ніби крізь тебе дивиться. З якого ракурсу не стань, очі за тобою стежать.
Перед тим як іду до ангелів, читаю філософію. Щоб картини були глибокі й несли смисл. Під час роботи слухаю лекції про релігії. Крім християнства, подобається індуїзм, кабала. Розчиняюся в цьому. Нічого від себе не додаю, бо не думаю. Це називається інтуїтивний живопис за допомогою правої півкулі мозку.
Біля кухонного столу — великий мольберт із незакінченою роботою.
— Доки тривав Майдан, не могла звільнитися від страху й депресії. Хочу, щоб мої роботи несли добру енергію. Тому за кілька місяців не зробила жодної картини.
Ставить на газову плиту ячмінну каву. Справжню не п’є, бо годує дитину груддю. Кілька хвилин пильнує, аби не збігла піна. Дістає з холодильника молоко. Розливає каву в горнятка. Шпателем для малювання розрізує пиріг із полуницями.
— Колись малювала одну картину по п’ять-сім місяців, — сміється Олеся. — Тепер це занадто велика розкіш для мене. Роблю за місяць. Із трьома дітьми вже не можу так розслаблятися. Чоловік забирає їх на три години до парку. А я в той час малюю. Так швидко, що аж піт іде. Потім цілий день варю їсти, прибираю безкінечно. Коли всі засинають, малюю з 24.00 до 3.00.
Ще з двома дітьми позволяла собі жити, не думаючи про завтрашній день. Чекала, що на мене щось впаде, якась халява. Тепер розумію: тільки я відповідаю за своє життя, сама формую свою реальність. Нині зробила таку атмосферу сварки, що не могла в хаті бути. Кожна жінка творить енергетичне коло в сім’ї. Якщо вона нормальна, то всім нормально.
А якщо в хаті дві жінки — в такій обстановці тяжко всім. 20 мужиків на заробітках житимуть разом і поладять, а дві жінки ніколи не зживуться. Навіть із мамою важко в побуті, коли є окрема сім’я. То що говорити про свекруху. В жінок сильні енергії, вони боротимуться за увагу самця.
Олеся дістає з холодильника канапки. З коридору чути метушню.
— Діти поприходили, — відчиняє двері. — Довго нині. Вже дев’ята вечора. Малого годувати пора.
До кімнати заходять 13-річна Марічка і Костянтин, 11 років. Запитують, чи залишилися канапки. Чоловік Олесі 38-річний Любомир Кіт тримає 9-місячного Любчика. Працює редактором у видавництві, займається фотографією.
— Він — головний критик ангелів, — Олеся бере сина на руки. — Одразу каже, що не так, і я перемальовую.
“На дев’ятому м’ясці вагітності ходила в ліс”
Після Майдану Олеся Гудима стала годувати бродячих собак.
— Позаминула зима зробила мене вразливою, — каже. — Бо все на купу: вагітність, події на Майдані, потім війна. Переживала, що маса людей опинилися у безвиході. Побачила їхні злидні. Відтоді годую бродячих псів. Колись боялася їх. Десь пес йшов, а я вже до господаря махала, щоб забрав.
На дев’ятому м’ясці вагітності ходила в ліс, на околиці Тернополя, де повно псів. Чоловік боявся підійти ближче. А їх навколо мене 20 штук. Скачуть, клацають зубами. Не боялася. Стояла й кидала їжу з кулька. Варила їм кашу. Ходили в ліс що три дні. Ті худі, нещасні собаки в мене асоціювалися з людьми, які бідують.
Наталя Лазука
