Олексій Кайда нещодавно став заступником міського голови Івано-Франківська із земельних та архітектурних питань. Раніше він працював головою Тернопільської обласної ради. Народний депутат України 7-го скликання від ВО “Свобода”. У лютому 2015 року був мобілізований до лав ЗСУ. Одружений з Олімпійською чемпіонкою та чемпіонкою світу з біатлону Оленою Підгрушною.
Перегляньте також:
- «Мартин Боруля» на сцені Тернопільського драмтеатру
- На Тернопільщині оголосили жовтий рівень небезпечності
В інтерв’ю для Galka.if.ua Олексій Кайда поділився своїм баченням вирішення архітектурних і земельних проблем Франківська. Розповів про те, як вболіває за свою дружину, яка здебільшого перебуває за межами країни. А також відповів тим, хто критикує його за військове вбрання.
— Раніше Ви працювали у Львівській та Тернопільській обласних радах. Які відмінності та спільні риси бачите між Івано-Франківськом, Львовом і Тернополем? Як, на Вашу думку, досвід роботи в цих містах допоможе вам в Івано-Франківську?
— Якщо говорити про архітектурну частину, то Тернопіль був знищений під час війни майже на 90% і відбудовувався вже у 50-60-тих роках, відповідно, історична спадщина там мало збереглася. Натомість Івано-Франківськ більш збережений. Мені особливо сподобалася центральна частина. Ясно, що у Львові історичної архітектури більше, це – столиця Галичини. Але наголошую, що Івано-Франківськ надзвичайно красиве місто. Хоча, якщо відверто, кожне місто, в будь-якій точці України, є по-своєму гарним. Чи старе, чи нове – кожне має свою родзинку.
А щодо роботи, то є різниця в діяльності обласної і міської ради. Робота обласних рад Франківська, Львова, Тернополя – це, практично, однакова робота. Міські ради – це інший рівень, тут більше господарки, більше практичних речей. Тим паче, враховуючи останні віяння щодо децентралізації, так званої, на міста, на села буде покладено більше повноважень, на відміну від районних та обласних рад. Обласна рада – більш стратегічний, але політичний орган. У міській раді – більше роботи безпосередньо для громади конкретного міста.
— Якими Ви бачите першочергові завдання для себе на теперішній посаді?
— Насамперед перезнайомитися із людьми. Основне – це людські стосунки, в тому числі з підлеглими, співробітниками. Від того, які в тебе стосунки з людиною, дуже залежить результат якихось дій. Тому перше завдання – познайомитися з апаратом, зі структурними підрозділами міської ради, для того, щоб можна було нормально працювати. Цей процес у мене зараз триває.
Наступний крок – визначення стратегії розвитку міста, що стосується мого напрямку діяльності. Міський голова йшов на вибори з програмою «Місто для життя. Івано-Франківськ-2020». Ми є однією командою, відповідно, ця команда має дотримуватися стратегії, з якою йшов міський голова і з якою йшло ВО «Свобода» на ці вибори.
— Ви вже ознайомлювались із новим генпланом Івано-Франківська?
— Зараз якраз в процесі. Взагалі, генеральний план – це важливий елемент у розвитку міста. Тому що це – стратегія забудови, подальшого встановлення соціальних об’єктів у місті, затвердження меж. Це бачення того, як має розвиватися місто. В тому числі архітектурно, комфортно, в тому числі – зелені зони.
Думаю, що не можна генплан так зразу приймати. Минула влада намагалася генплан пропихати, бо десь хтось щось, напевно, самовільно захопив. Та не напевно – так і є.
У мене лежать документи, які в більшості стосуються або самовільного будівництва, або захоплення земельних ділянок. Ці питання треба врегульовувати на законодавчому рівні, щоб не було «любимчиків» і «нелюбимчиків».
Один із аргументів міського голови, чому мене взяли на цю посаду зі сторони, не з міста, – я не маю ні родинних, ні якихось бізнесових зв’язків у Івано-Франківську, я незалежна людина і можу працювати з розв’язаними руками.
Тому, щодо генплану будуть проведені консультації з громадськими організаціями, політичними партіями, архітектурними, мистецькими середовищами, для того, щоб дізнатися їхнє бачення.
— Чи бачите Ви зони у місті, які ще можна забудувати?
— Зрозуміло, в генеральний план закладаються земля спрямована на розвиток міста і будівництва. Але є державні будівельні норми і правила, згідно з якими поруч з житлом має бути соціальна інфраструктура. Не просто будувати коробки – мають бути присутніми школи, дитсадки, спортивні майданчики, поліклініки. Є ряд будівельників, які не хочуть дотримуватися цих правил. Замість того, щоб на клаптику землі побудувати школу, вони можуть збудувати ще одну висоточку і заробити собі ще копійчинку якусь. Так не повинно бути.
Крім того, як я вже розібрався, є ряд забудовників, які не хочуть сплачувати соціальні внески у бюджет міста. Понад 40 мільйонів гривень є заборгованості деяких будівельних компаній перед бюджетом міста. А це – ремонт доріг, асфальтування прибудинкових територій, спорудження дитячих садочків, лікарень.
Будемо говорити з цими будівельниками і намагатися їх переконати в тому, що вони мають виправити цю помилку.
— Ви вже згадували про історичну спадщину, архітектуру Франківська. Ця тема також у вашій компетенції. Чи є бачення, як вирішити питання Палацу Потоцьких?
— Ще не ознайомився з проблемою Палацу Потоцьких. Але я знайомий з проблемою Ратуші. Думаю, буде створена спеціальна комісія з виходом на місце і фіксацією фактів руйнування деяких елементів всередині будівлі. Там балки почали тріскати, крім того, стоїть вода у підвалах.
Наш обов’язок зберегти Ратушу, тому що це обличчя міста, історична споруда, і врешті, міська рада повинна завжди піклуватися про Ратушу, бо ми є спадкоємцями бургомістрів, які намагалися зробити місто кращим, так само й ми повинні це робити. Тобто, до Палацу Потоцьких ще не дійшло.
— Перед виборами багато говорили про будівництво нового моста через Бистрицю. Ви плануєте втілювати цю ідею ?
— Думаю, міський бюджет цю споруду не потягне. Це стратегічний об’єкт, багатовартісний, відповідно, будемо просити Кабінет міністрів, Верховну Раду, щоб було передбачено кошти на нього. Міський бюджет може профінансувати проектно-кошторисну документацію, а виділення коштів на саме будівництво моста піде з державного бюджету. Якщо обранці зацікавлені у розвитку Івано-Франківська і цілої України.
— Раніше ви казали, що будете опікуватися питаннями учасників АТО. Чи має місто достатньо земель, аби їх вистачило на усіх бійців?
— Так, в мої обов’язки, крім питань архітектури, будівництва, земельних питань входять також питання мобілізаційної роботи, надзвичайних ситуацій, координації дій з правоохоронними органами, а також опіка над учасниками російсько-української війни. Бо я люблю речі називати своїми іменами. Минулого року хтось казав, що «АТО» за день чи тиждень закінчиться, але це триває, значить це не АТО, а війна.
Є сім’ї загиблих наших героїв, є ті, які стали інвалідами, ті які повернулися і будуть повертатися із зони бойових дій. Тому є ряд соціальних питань, які мають бути вирішеними для них. Бо ми повинні не лише ставати на коліна, коли привозять труни, але ми повинні хлопцям, які воювали, допомагати матеріально і морально.
Я вже дав доручення управлінню земельних ресурсів і департаменту архітектури і містобудування, щоб вони подали пропозиції щодо виділення ділянок під багатоквартирне житло та під індивідуальне будівництво. Під індивідуальне будівництво – в самому Івано-Франківську це проблематично. Бо на сьогоднішній день на черзі на отримання земельних ділянок тільки учасників АТО стоїть понад 600 осіб. Потрібно виділяти десятки гектарів. Будемо вести перемовини з сільськими головами, щоб на вільних територіях прилеглих сіл при розробці кварталу були закладені ділянки для виділення учасникам АТО.
Є недобудований будинок колишнього перинатального центру, який обласна влада передала місту, і є задумка знайти інвестора, який би міг побудувати багатоквартирний будинок на базі цього спеціалізовано для сімей учасників АТО.
Крім того до нового року буде виділено, якщо не помиляюся, сім квартир для сімей загиблих і для сімей інвалідів, тих, які потребують покращення житлових умов.
— Ви входите у верхівку партії «Свобода» на всеукраїнському рівні. Подейкують, що ви тут у своєрідному «відрядженні» від керівництва політсили, аби контролювати дії місцевої влади. Це правда?
— У мене настільки багато роботи, що немає часу контролювати. Я вам перелічив ті напрямки, які я буду вести. Там спати немає коли, не те, щоб контролювати.
— Не секрет, що не всі в місті розуміють, для чого Ви ходите на роботу в камуфляжі. Як гадаєте, чому людей це так хвилює?
— Думаю, більшість мешканців міста це питання не хвилює. Це турбує лише декількох «диванних вояків», які, напевно, у війську ніколи не служили.
Тим людям, які щось пишуть, негарними словами називають, ще раз доводжу: Кайда Олексій Петрович є мобілізованим і на сьогодні є військовослужбовцем, і діє відповідно до статуту Збройних сил. Я зобов’язаний ходити у формі.
Коли буде наказ про моє відкомандирування в органи місцевого самоврядування, я свій камуфляж знімаю, одягаю костюм-краватку. Звісно, якщо мені буде надано дозвіл ходити на роботу в цивільному, бо я, перебуваючи тут, ще вважаюся військовослужбовцем.
Не мають більше до чого вчепитися. Тому вчепилися до форми. Чого Кайда ходить у формі? Бо я військовослужбовець, того і ходжу. А чого воєнком у нас ходить у воєнній формі, чого він понтується, тут же немає війни? Чомусь ці питання не ставлять до інших, які не мають жодного стосунку до війська, а натомість ходять у камуфляжі.
— А Вам у формі зручніше, ніж у костюмі?
— Вільніше. У військовій формі вільніше себе почуваєш. Але я ношу її не тому, що в ній зручно, не з примхи, а з обов’язку. А от цього чоловіка, який те написав, я запрошую. Якщо буде сьома хвиля мобілізації, можу поклопотатися, щоб він так само одягнув форму, рочок походив у ній.
— Ваша дружина – відома біатлоністка, олімпійська чемпіонка Олена Підгрушна – нещодавно виступала на змаганнях у Швеції. Як ви вболіваєте за неї тут, в Івано-Франківську?
— Уболівав у дорозі. Не дивився гонку. Якраз їхав до Києва завозити документи командуванню Сухопутних військ. Коли вона бігла індивідуально, то їхав у Київ, а коли спринт – їхав з Києва. Я казав: вона бігла, я їхав, я їй психологічно додавав.
Однозначно, вболіваю за неї. Переживав, як пройде перший етап Кубка світу. Рік у спорті пропустити – це дуже багато. Тим більше, навесні вона почала тренуватися, а влітку отримала травму – порвала зв’язку. Але через місяць вже стартувала на літньому чемпіонаті з біатлону. Потім вона захворіла. Через це був збитий графік тренувань. Переживав, як вона ввійде в сезон. Але потім, як декотрі ЗМІ написали, – «Бронзове повернення Підгрушної». Дуже втішений, що вона вже двічі побувала на п’єдесталі, принесла Україні дві бронзові медалі.
— Ваша дружина також буде мешкати в Івано-Франківську?
— Якщо все нормально піде, то вона буде бігати до наступної Олімпіади. Й Олімпіадою вже поставить крапку на всіх змаганнях. До того часу – кожні півроку вона за кордоном. Вчора була у Швеції, сьогодні – в Австрії, завтра – у Словенії, далі – у Німеччині. Потім у них етап Кубка світу в Америці, Канаді. В Україні вона буде аж у березні. Ще з нею про це не говорив, але думаю, що перше інтерв’ю вона даватиме в Івано-Франківську.
Приїде на невеликий термін, приблизно місяць, відпочине, і знову – за кордон. Чому не в Україні? Бо в нас немає належних спортивних баз. Спорт, культура – це завжди фінансується за залишковим принципом.
— А ви будете їздити до дружини за кордон?
— Буду. Зразу кажу, бо будуть питати: «Кайда що, за кордон поїхав?». Буду їздити до дружини, я так робив, підтримував на змаганнях. І найближчим часом збираюся поїхати. Але це впирається в оцей Наказ командування сухопутних військ.
Зразу скажу, бо народ питатиме про матеріальний стан, – у мене з дружиною є будинок у селі під Тернополем, квартира у Тернополі, квартира у Києві, і є у нас дві машини «Міцубіші» і «Фольксваген». Бізнесу нема ні в мене, ні у дружини.
Я їжджу на паджеріку своєму – «Mitsubishi Pajero Wagon», який був прострілений біля готелю «Україна» на Інститутській у Києві. Крім того, їздив на ньому в АТО. Якось спокійніше, коли там можна їздити на ньому 140-160, ніж на «бобіку» – 60.
Розмовляла Людмила Баран
