33-річний Олег Тимошенко – із Вишнівця, але вже чотири роки з дружиною Наталею і двома дітками живе у Тернополі. Коли в країні почалася війна, залишив ремонтні роботи, якими займався зі своєю бригадою, й пішов добровольцем на фронт, де близько двох років був розвідником. Коли у вересні 2015-го його демобілізували, приєднався до волонтерської групи «Схід і Захід єдині», їздить до бійців на передову. Про те, чому після Майдану пішов на фронт, і про те, які нині настрої у бійців, Олег розповів «НОВІЙ…»
Перегляньте також:
- У Тернопільській митниці проводять особистий прийом громадян
- Філософ і випускник духовної семінарії розповів про навчання на оператора дрона
– Після Майдану всі були об’єднані однією ідеєю, – каже Олег Тимошенко. – Революція Гідності перемогла, і коли почалася анексія Криму, АТО, ми не збиралися відступати. У квітні 2014-го ми з розвідгрупою виїхали до Криму на перше завдання. Згодом були Амвросіївка, Волноваха, Вуглегірськ, що на Донеччині. Під час першої і другої хвиль мобілізації були на фронті добровольцями, а коли оголосили третю хвилю, приїхали зі всім спорядженням до Тернополя й у військкоматі попросили, щоб нас мобілізували. Близько року служили в 25-ій десантно-штурмовій бригаді, я був командиром розвідроти. У складі 25-ої бригади воювали на Донеччині – у Мар’їнці, Дебальцевому, брали участь у боях за Савур-могилу, допомагали вивозити «200-их» з Донецького аеропорту… Перед тим, як вирушити на фронт, я купив джип. Власне, на ньому ми й здійснювали всі виїзди, забирали передачі, бо без мобільного транспорту на передовій не обійтися. Я його й залишив бійцям.
– Коли було найважче?
– Важко завжди, але якщо спочатку було важко фізично, то тепер – морально. Бійці не можуть толком воювати, назад у бригаду їх не пускають, і вони сидять у лісах, вичікують. Раніше так не було, брали зброю в руки і йшли в бій, навіть не було часу думати: рейд — то рейд, беремо місто — то беремо місто. Ми приходили знесилені, брудні, тільки очі було видно, і все, чого хотілося, то хоч трошки відпочити, а тепер… Дуже важко сидіти в лісі чи в полі і «гнити». Відповідно через застій починається пияцтво, а відтак – проблеми.
– Майданівський дух патріотизму починає розвіюватися, АТО затягнулася… Який нині настрій у бійців?
– Ця війна складна і незрозуміла: боєприпаси опечатані, стріляти начебто можна, але й не можна, якесь незрозуміле «перемир’я»… Нічого не робити також не будеш, тому бійці облаштовують благоустрій, займаються господаркою, словом, займаються усім, тільки не війною. Так, на передовій вояки обороняють позиції, відбивають атаки, але це все одно не те, що було раніше. Цю війну спеціально затягнули, а її можна було б уже давно закінчити. Нехай ціною більших втрат, але був би результат. Я хочу вірити, що ситуація зміниться, бо сидіти під кулями дуже важко. І навіть якщо боєць ішов на війну і в нього було бажання щось зробити, то після кількох днів бездіяльності те бажання швидко згасає. Однозначна безрезультатність. Те, що нині відбувається, можна назвати одним словом – «відбувальщина».
– Чи не було бажання після демобілізації піти служити за контрактом?
– Бажання було, і я навіть збирався підписати контракт у 44-ій окремій артилерійській бригаді, але потім зрозумів, що не хочу воювати з командуванням, якому ця війна не потрібна. Власне, це дуже пригнічує. Є дуже добрі офіцери, хороші тактики, які приймають правильні рішення і дбають про життя своїх підлеглих, але є й такі, що їм аби відбути, які не думають головою, а лише виконують безглузді вказівки вищого командування, через таких от «командирів» ми й втрачаємо бійців.
– А важко було адаптуватися до мирного життя?
– Коли приїжджав на день-два до Тернополя, то ніяк не міг змиритися, що тут люди живуть зовсім іншим життям, що в них інші проблеми і для них війна лише по телевізору. Тоді навіть не хотілося ні з ким розмовляти. Після війни життєві цінності змінюються, перестаєш перейматися через дрібниці, загострюється почуття справедливості. Якщо з іншого боку фронту не буде людей, які вірять в Україну, ми ніколи не переможемо. Коли ж у вересні мене демобілізували, то відразу поїхав до Вишнівця. Потрібно було відволіктися, зайняти думки хоч якоюсь роботою, і так потрошку відійшов, а тоді зайнявся волонтерством, почав їздити на Схід.
– Як ви познайомилися з волонтерською групою?
– Ми познайомилися ще на війні. Я їздив до них на базу у Костянтинівку за всім необхідним. Коли демобілізували, то вирішив, що буду допомагати своїм побратимам. З власного досвіду знаю, як на передовій чекаєш посилки, та й удома все одно тягне на фронт, а так є привід поїхати. Оскільки я родом із Вишнівця, то займаюся збором допомоги в містечку й довколишніх селах. Допомогу розвозимо лише на передовій, стріляють – не стріляють, а ми їдемо. Бійці мають бути одягнені й нагодовані. Часом вони дивуються, як ми до них дістаємося, але ж це не вперше, досвід є, до того ж у мене ще й досвід бойовий.
– А як дружина і діти ставляться до вашої діяльності?
– Перед тим, як іти на фронт, я усе обговорив з дружиною, і вона підтримала. Я бачив по очах, що їй важко мене відпускати, бо залишалася сама з двома дітьми, то нині Юлі 10 років, а Дмитрикові – три з половиною, а тоді йому було лише вісім місяців. Коли приїжджав додому, то він мене навіть не впізнавав, плакав. А тепер у нього вже всі машинки військові, має форму, пошили йому тільняшку, росте десантником (усміхається – авт.). Як кажуть: «Моя сім’я – моя сила».
Ірина КОШІЛЬ
