Декілька років тому, працюючи в Чортківській районній газеті, довелося вперше зустрітися з Олегом Барною. У 2007 році він працював селищним головою Нагірянки на Чортківщині. І вів свою «війну» з тодішнім керівництвом Чортківської райдержадміністрації… Тоді Барна всіма можливими способами намагався не віддати сотні гектарів землі громади Нагірянки, яку влада району і області в купі з зажерливими місцевими бізнесменами намагалися забрати в селища…
Майдан
Згодом я його зустрів навесні 2014. Це вже був зовсім інший чоловік – у камуфляжі, з чорним від кіптяви горілих на майданах Києва шинами шкірою і просякнутий соляркою та мазутом від коктейлів Молотова, обличчя посічене свіжими шрамами та синцями.
Одне з питань, яке задав:
– А ви, панеОлег, чому там? Які у вас причини?
Барна задумався. Згодом пояснив:
– Коли студентів побили виродки з «Беркуту» я і вирішив поїхати в Київ. У мене в самого два сини, студенти вишів. І я знав їхню мотивацію. Ці діти просто хотіли жити і працювати у цивілізованій європейській країні. А пси Януковича намагалися позбавити їх їхніх же мрій. Хотіли загнати мільйони юнаків і дівчат, серед яких і мої хлопці, в сіре, брехливе, продажне, залякане і корумповане життя разом з Росією. Думаєте, я міг це витерпіти?
– Тобто, майбутнє ваших дітей і їх ровесників було для вас тим поштовхом, після якого ви поїхали на барикади?
– Одним з мотивів. Бо хто, як не я? Я і раніше не міг спокійно дивитися на те, що витворяли прислужники Януковича як по всій Україні, так і в нашому краї. Я давно для себе виробив пріоритети – я хочу щоб моя сім’я, батьки, дружина, сини, рідні, друзі жили в КРАЇНІ, де немає страху. Де панує закон і справедливість, де тільки від власного бажання працювати залежить твоє майбутнє.
Перегляньте також:
- Як позбутися куріння: поради тернопільських медиків
- Співачка з Тернопільщини Віта Грицак придбала 12 дронів для військових за кошти з концертів
Війна
Наступного разу я спілкувався з Олегом Барною вже телефоном. В соцмережах з’явилося повідомлення, що його вже тиждень не можуть розшукати рідні. Бо він, як згодом з’ясувалося, таки поїхав добровольцем на війну.
Завдяки допомозі Тернопільського військового комісара та Пошукового центру ЗС України з Олегом таки вдалося вийти на зв’язок. Коли з’єднали з підрозділом, де служить тернополянин, слухавку взяв військовий і російською мовою поцікавився кого розшукуємо. За мить він вже гукав: «Дядя Олег, вас ищут и просят к телефону…»
Таке звернення до Барни журналіста неабияк здивувало і, природно, що, почувши пана Олега, першим питанням і було:
– Радий, що ви живі та здорові. «Дядя Олег» – це до вас так молодші побратими звертаються?
– Та ні, всі. На війні в кожного свій позивний. В мене «дядько Олег»…
– Зрозуміло. Через те, що від вас декілька днів не було звісток, про вас хвилювалися не тільки рідні, друзі та знайомі?
– Розумію, що родина пережила болючий тиждень. Мій підрозділ, а я командир відділення мінометної батареї, зараз в Станиці Луганській Луганській області, буквально в кількох кілометрах від кордону з Росією. Тут, в населених пунктах, не те що мобільного, жодного зв’язку днями, тижнями із зовнішнім світом немає. Немає Інтернету, світла, газу, води – нічого. Щоб вийти на зв’язок з рідними, треба виїжджати до великих міст або автомагістралей. А це вкрай небезпечно.
– До речі, пане Олег, а як ви змогли потрапити на передову, адже відомо, що кілька років тому ви потрапили в жахливе ДТП, після якого ви ледь живі залишилися, але групу інвалідності вам лікарі все ж дали?
На якусь мить пан Барна замовчав.
– Ну, зараз вже, напевне, можна про це сказати. Так, дійсно, коли я добровольцем під час мобілізації прийшов у воєнкомат, лікарі були категоричними й не хотіли признати мене придатним до служби. У мене й справді свого часу було декілька переломів. Медики запевняли, що я фізично не зможу воювати. Але вдалося їх переконати у зворотному. І на війну я пішов. Тому що я і раніше, а зараз в цьому тільки впевнився, відчував і знав, що на передовій цієї цинічної, підлої, неоголошеної Путіном війни мають бути зрілі чоловіки після 35-40 років, з досвідом служби в армії. А 20-25-річні пацани мають навчатися військової справи, щоб не стати гарматним м’ясом.
– Наскільки відомо, ви балотуєтеся в депутати по мажоритарному окрузі на Тернопільщині від Блоку Петра Порошенка. Чому обрали для себе саме цю політичну силу?
– Тому що Порошенко зараз єдиний, хто дійсно намагається протистояти Росії і при цьому робить все можливе, щоб захистити територіальну цілісність держави і головне – щоб якомога менше синів і доньок України при цьому загинуло.
Дійсність…
Коли тернополяни читатимуть цю нашу розмову з Олегом Барною, він ще буде на передовій. Його підрозділ прикриває один з блок-постів буквально в декількох кілометрах від російського кордону на Луганщині в Станиці Луганській. Щодня їхні позиції обстрілюють з «Градів» та мінометів. Наші воїни ночують в бліндажах. Тільки там, в землі, є шанс вижити від шквалу вогню та осколків…
Зараз практично нічого не змінилося, – продовжує Олег Барна. – Мій підрозділ прикриває блок-пости. Час від часу підміняємо хлопців на ньому, щоб вони могли трохи відпочити. Нас і далі щодня обстрілюють, але ми тримаємось. Звісно, все як на війні – гинуть та отримують поранення наші солдати. Але ми поки що не відповідаємо на обстріли, дотримуємось принципів оголошеного Президентом перемир’я… Мені важливо, що пацани, за яких я відповідаю і які є в моєму підпорядкуванні, довіряють мені. Бо не генерали сплять в землі і ховаються в окопах, а прості вояки, які поруч зі мною…
– Вибачте за наївне питання, але як це – в землі?
– А ви думаєте, що ми тут якійсь комп’ютерні ігри у війну граємо? І спимо в суперсучасних наметах, купаємося в мобільних душових кабінах? Та нічого подібного! Ми спимо у виритих землянках, які накриті стовбурами дерев, дошок, мішків з піском і будівельними відходами з найближчих сміттярок… Так, це такі бліндажі. Бо тільки в них можна пережити обстріли «градами», «смерчами»… І то якщо встигнеш забігти в бліндаж… Багато хто не встигає. Адже ми тут, вибачте за сарказм, не в шашки цілими днями граємо.
За останніми даними, підрозділ Олега Барни перекидають в інше пекло – в Донецьку область.
Віталій Гнатюк
