Неприкаяна душа

Ранок вихідного дня почався з приємної несподіванки: львівська приятелька пропонувала поїхати з нею в Карпати. Від пропозиції відразу «повіяло» таємничістю, адже, знаючи про мою пристрасть до містичних історій, просто так Соломія ніколи не телефонувала. Я хутенько погодилась, боячись, щоб остання раптом не передумала, мало що там могло в останню мить «стрельнути» в її не без того мудру голівоньку. Річ у тім, що моя приятелька була на «ти» з енергетичною структурою людини.  І для неї здійснити астральну подорож (вихід душі із тіла) так само просто, як для нас простих смертних, приміром, поїхати на вихідні в село. Ну, а після подорожі в Гімалаї, й поготів – дива з моєї знайомої так і «пруть».

Пригадую, років п‘ять тому, на роковинах чоловікової небіжки тітки, Соломія напросилась нас трохи розрадити:

– А чого ви всі такі сумні? Та ваша тітка сьогодні прийде до вас на зустріч, вона так її чекає, якби ви тільки знали! Рік часу вже минув, і вона буде з вами прощатись, бо вирушатиме в далеку дорогу додому, туди, звідки колись прийшла сюди…

Очі у нас з чоловіком, не без перебільшення буде сказано, просто округлились від здивування:

–А це ж як?

– Все дуже просто, мої дорогенькі. Людське створіння окрім власного тіла має ще шість інших тіл. Разом їх сім: фізичне, ефірне, астральне, ментальне, казуальне, будхічне й атмічне.

Того дня Соломія посвятила нас у таїну людської душі. Вона розтлумачила нам, чому люди поминають померлих на третій, дев‘ятий, сороковий день та на рік. А щоб остаточно переконати нас у правдивості своїх слів, жінка пообіцяла нам… під час Божественної літургії у церкві через астральний «план» вийти «на зв‘язок» з тіткою. Здійснити це було для неї не складно, оскільки тітка за життя була дуже віруючою людиною, не мала сім‘ї і все життя присвятила Богові та церкві. Соломія не забула нас попередити, щоб під час літургії були уважними. «Я попрошу тітку, щоб вона про свою присутність дала вам знати на фізичному плані, як це буде – я ще не знаю, але ви самі все відчуєте, побачите і зрозумієте».

І ось зібралась родина в церкві на поминальну службу. Після слів священика: «Будьмо уважні» церковна люстра несподівано спалахнула таким потужним білим (зауважте, не жовтим) сяйвом, що я аж зіщулилась, бо приготувалась почути тріск і падіння розбитого скла на землю. Але нічого подібного не сталося: люстра й далі працювала в звичайному для людського ока режимі. Сяйво тривало якихось декілька секунд, але цього було достатньо, щоб ми зрозуміли: тітка Геля тут, поміж нас, її душа в такий спосіб дала знати про себе. Несподівано з очей потекли сльози. Стан був дивовижний, я би сказала – радість зі сльозами на очах. Моя душа переживала якийсь невідомий ще мені досвід. Соломія, яка стояла попереду, повернулась до нас і злегка кивнула головою. Після церкви вона передала нам привіт від тітки і ніби між іншим сказала: їй там зовсім не сумно, вона була там з братами та сестрами. Тут Соломія витримала паузу і остаточно нас здивувала, назвавши поіменно всіх, кого вона «там» побачила, і в якому вони були одязі…

***

Карпати зустріли нас втаємниченою настороженістю. А що це саме так, а не інакше, ми зрозуміли трохи згодом, коли зайшли до старенької хатини, в якій давно не витав людський дух. Від потемнілих від часу стін віяло пусткою, було незатишно і моторошно. Довкола цієї місцини – жодної людської душі в радіусі декількох кілометрів. І тільки в одній кімнаті панував затишок. Там, під самою стелею погойдувалась, зачеплена за металевий гак на сволоці, видовбана з дерева колиска. І що було дивним – її ніхто не чіпав, а вона рівномірно гойдалась сама від себе. Від того видива декому стало моторошно. А між тим місцеві аборигени повідали, що ця диво-колиска виколисала аж одинадцятеро дітей! Час стер пам‘ять, як і пам‘ять про тих, хто жив у цій хатині. Давно вже нема на цьому світі тих дітей з цієї колиски, а онуків й поготів не зібрати докупи – доля порозкидала їх світами.

Ми хутенько освоюємо щойно «захоплену» територію: заносимо з машини речі і так-сяк облаштовуємо свій побут. Але, незважаючи на літню денну спеку, ночі в Карпатах трохи захолодні. Дорогою зі Львова Соломія говорила про все, тільки не про мету своїх мандрів. Всіляко уникала моїх запитань: там, на місці, побачиш, казала щоразу, загадково усміхаючись.

Отож вдосвіта, коли ще сонце не встигло випити росу на деревах і травах, в нашу хатинку постукали. Це була Ганя, власне, та сама Ганя, через яку, як з‘ясувалось згодом, ми й вибралися в таку далеку дорогу.

– Ми так вас чекали, так чекали. Вуйкові Іванові все по цимбалах, тета Марійка махнула вже на все рукою, а я не можу дальше такечки жити. То одна мука, як подумаю, скільки здоров‘я й грошей вгаратали в тоту колибу. А воно приходить і приходить. Вдень ніц нема, а як тільки споночіє…

Коли нарешті словесний потік з Ганиних вуст втихомирився, заговорила Соломія:

– А що, Ганю, зірки кажуть, буде сьогодні погідний день?

– Аякже! І зірки, і роса, аби тілько якось вишпелити з тої хати того квартиранта. Та де ж таке бачено: само не живе і людям не дає. Сил моїх вже нема на те зирити.

Соломія знову уважно вислуховує кожне Ганине слово, а далі так, ніби між іншим, запитує:

– Ганю, а що, твої кури яйця несуть?

Ганя від такого запитання робить великі круглі очі (якщо не квадратні) і буквально витріщається на Соломію. Від обурення молодицю просто перекошує.

– Ганю, не впадай у відчай, про яйця – це я так, щоб ти менше всякої дурні брала до голови.  Краще скажи мені, коли до тебе прийти – вдень чи увечері?

– А нащо вдень, коли квартирант вночі ходить.

– Зрозуміло, Ганю, як тільки стемніє, ми з Наталкою до тебе й прийдемо. А зараз йди і приготуй нам там, будь ласка, постіль.

– Ви збираєтесь там спати?! – Ганині зіниці розширились від непідробного здивування.

– Цікаво, а що ж вночі мають робити люди? – питанням на питання відповіла їй Соломія.

– Але ж він нікому там не дає спати! – мало не кричить у розпачі молода гуцулка.

– Дасть, – впевнено відповіла Соломія, – куди він дінеться. Йди, Ганю, йди, ми ще поспимо, ще ж Ярило навіть не пробудився, але вже й ти нетерпляча яка…

Ганя тихесенько причинила за собою вхідні двері і непомітно розтанула в досвітку. Сон від мене втік разом з Ганею. Я думаю про загадкового «квартиранта», який «оселився» в новозбудованій Ганиній хаті. З цією хатою історія на всенькі Карпати. Господарі не можуть в ній жити, бо вночі там, як каже наша знайома Ганя, бешкетує невидимий квартирант, то стогне, то розкидає по хаті речі, то тягне зі столу скатертину або з ліжка ковдру. Нагнав на людей такого страху, що обминають той дім люди десятою дорогою, а Ганя з чоловіком й дітьми змушена жити в старій хаті з батьками, де дуже тісно.

Цілий день минув на всілякі приготування. Соломія довго й щиро молилась…

Отож, як тільки сонце почало ховатись за Маруньчину садибу, Соломія весело підхопила свою валізку з усім необхідним причандаллям, і ми рушили з нею в долину, туди, де жила Ганина сім‘я. Сама ж Ганя після нашої появи стала якоюсь настраханою і переляканою. Зовсім не такою, якою була вранці. Її мов заціпило. Вона мовчки привела нас до своєї нової хати. Показала, де ліжко і, задкуючи до дверей, вилетіла з хати кулею. Як тільки вона з того боку повернула в дверях відмичку (а такою була умова) – в хаті зникло світло…

Я зробила рух у напрямку дверей, щоб знайти вмикач, але Соломія мене зупинила. Чому? Ось її розповідь: «Під час медитації я вийшла в астральне поле, і згодом переді мною з‘явився фантом людини. Чим більше я «занурювалася», тим чіткішим ставало і проявлялося обличчя невідомого, простіше кажучи – «квартиранта». Був він у військовій формі, звання не знаю, не зауважила, та й, якщо чесно, не розуміюся на тому. За ним ховалося обличчя вродливої білявої дівчини. Я чекала. Нарешті він вийшов на контакт і заговорив першим:

– Мене звати Костя. Колись тут була стара хата. Йшла війна. Нас оточили німці. Хату підпалили, і ми живцем з Марічкою згоріли. Я дуже не хотів помирати, саме тому й завис між двома світами. Це дуже важко. Це те, що люди називають пеклом. Я не можу так багато говорити, але у мене є до вас величезне прохання. Я розкажу, як вам це зробити. І тільки після цього моя душа зможе пройти очищення, вгамуватись і направитись до Бога. Приведіть священика, зробіть металевий хрест і схороніть його в ямі перед порогом. Відправте панахиду, одним словом, все, як люди роблять під час похорону.

На цьому контакт обірвався.

Ясна річ, історія дуже вразила, і, ясна річ, після того ніхто з нас вже не міг заснути. Двері з того боку були зачинені. Але нічний час злітав непомітно й швидко. Так за розмовою нас і застав світанок. Несподівано на одному із ліжок я побачила гривневі купюри. Спочатку подумала, що то Соломія сідала на ліжко, і вони випали з кишені. Слово за словом і з‘ясувалось, що на те ліжко взагалі ніхто не сідав, бо всі боялись. Поки йшли з‘ясування, засвітилось у сусідній хаті, і ми забули про ті «дивні» гроші. Це пробудилась Ганя. Побачивши, що в нас світиться, прибігла до нас відмикати хату. Від хвилювання не могла й слова вимовити. Соломія заспокоїла її і послала за священиком. Чоловіки заходились майструвати з металу хрест. Організаційні справи забрали добру половину дня. Воно й не дивно, адже в горах відстань від сусіда до сусіда іноді сягає декілька кілометрів. Та це не стало перешкодою для всюдисущої Гані, і згодом завдяки їй з найближчих присілків посходились люди. Поки до них докотилась звістка про незвичний похорон, люди такого понасплітали… Одним словом, дехто прибіг в долину тільки тому, що «на Ганьчиному подвір‘ї мольфарі, буцім, схопили привида, а той з переляку помер, і тепер його ховатимуть». Але це ще нічого, бо поки звістка дотягнулась до останнього присілка, то обросла такими небилицями, що дехто і взагалі побоявся прийти. Суть небилиці полягала в тому, що привид знищив Ганьчину сім‘ю і спалив хату… Одним словом, коли почали правити панахиду, то сонце вже встигло височенько підбитись…

Коли металевий хрест поглинула земля, у всіх ніби гора скотилася з плеч. Стало легше дихати, і тривога зникла з душі. Про цю мить всі потім так і згадували після того «похорону». Люди направду повеселішали, в очах засвітилась радість і спокій, особливо в Гані. Вона, мов та пташка, пурхала з місця на місце і щось там щебетала до «сусідів», яких за роботою, як з‘ясувалось, не бачила ще з минулої зими.

Невдовзі Ганя з сім‘єю перебралася до нової хати. Після того, як священик її освятив, страх назовсім втік від жінки. Не боялась вже нічого. Якось ми з нею розговорились. Цікавість розбирала, звідки взялись гроші на ліжку, коли тієї пам‘ятної ночі ми залишались в тій дивній хаті. Її здивуванню не було меж, бо несподівано з‘ясувалось, що саме ці гроші в них колись украли, а злодія так і не зуміли знайти.

Якось  мені знову випало побувати в Карпатах. На цей раз Соломія купила там стареньку відпочинкову оселю і запросила погостювати на Спаса. Ще й попередила:

– Приїдь просто так, містики на цей раз не буде, відпочинеш від міста.

А увечері несподівано хтось постукав нам у двері.

– Хто там? – запитала здивовано Соломія на правах старшої.

– Це сусідський Василько. Приніс вам від Кості грушки.

Ми, як почули, так й оторопіли. Соломія кинулась відчиняти двері. На порозі стояв хлопчина, років йому було десь дванадцять-тринадцять, і тримав повний кошик грушок-спасівок.

– Це від якого Кості? – здивовано і насторожено перепитала Соломія.

– Може, ти його знаєш?

– Ні, не знаю, але сниться тут мені один вуйко. Каже, що називається Костем. Просив вам подякувати й занести грушок на Спаса. Казав, що ви його врятували.

Хлопча врочисто простягнуло нам кошика, а потім кинулось з хати. І вже на ходу вигукнуло:

– Беріть з кошиком, дідо нового сплете!

Ті грушки були дивовижними на смак і пахли медом та скошеними травами…

Читайте нас у Google News

Читайте нас у Telegram