Ми часто говоримо про важкий психологічний стан наших воїнів на передовій. Тримати фронт з росією — чи не найважча сьогодні справа на Землі.
Але не тільки на передовій важкий психологічний стан. Не легшим він є і в тилу.
Перегляньте також:
- Війна забрала життя Героя “Заката” з Тернопільщини, який пішов захищати ще у 18
- Дев’ять місяців надій: на Донеччині загинув воїн Ігор Пальчак з Тернопільщини
Від влади посилів про те, як здобути перемогу і почати мирне життя, — немає. І не буде.
Українці шукають опертя. У багатьох враження, що такий стан триватиме ще довго. Тому хтось виїжджає, хтось подумує про виїзд, а хтось закривається у своїй мушлі, бо не бачить виходу та не знає, де його шукати.
Це все призводить до важкого психологічного стану. У такий час думати про мрії, майбутнє — немає сил і наснаги. Більшість українців відклали своє життя і своє майбутнє: день пройшов — і Бог з ним. Вижили — прожили.
Недавно вийшли дослідження Національної платформи — про довіру громадян.
Там зазначається: першими за рівнем довіри є Збройні Сили — 64%. І це — незважаючи на шельмування ТЦК, не завжди долугих командирів (бо є і таке), невдалі військові операції (бо ворог також вчиться), невчасне постачання зброї чи де-факто заборонені ДФТГ. Але українці довіряють ЗСУ найбільше — це для них опертя.
Другими у довірі є волонтери. При тому, що різне про них пишуть.
Є ті, що допомагають, та є й ті, що не пропускають можливості підживитися.
Вважаю, що довіра до волонтерів — це довіра до самих себе. Бо достатньо велика кількість українців або самі допомагають фронту, або донатять — і це довіра, у першу чергу, до самих себе.
Третім є президент — 34%. Наголошу: не 74, а 34.
При тому, що це — довіра не до «лідора Банкової», а до інституції президента, до інституції Верховного Головнокомандувача. Бо ж не хочеться допускати думки, що на чолі країни є ворог — це неприпустимо, але інколи і в цьому щось є.
Але якщо під час найгіршого катаклізму — війни — не опиратися на інституцію держави, то годі й далі думати…
Тому 34% — на президента, Верховного Головнокомандувача, війну — то на персону більше 12% не лишиться. Та й то — це на усю когорту лихварів із гаслом «хто був ніким — той стане всім» та ще й люду, який «завжди у довірі» до будь-якої влади.
Але найбільше вразила у дослідженні довіра чи її відсутність до церкви. Якщо перші два роки повномасштабної війни вона була на рівні з ЗСУ, то сьогодні вона опустилася до 12%. Та тут, наперед, я би просив не плутати довіру до Віри з довірою до церкви як до організації. Це різні, неспівставні сфери буття.
Довіра до церкви тримається завдяки капеланам, простим священникам та ієрархам, що справді дають розраду прихожанам.
Але довіра — це найбільш серйозне питання саме до найвищих ієрархів усіх християнських церков. Наголошую — усіх християнських церков.
Зараз саме їхній час задуматись про свою місію у час війни в цій країні. Для них дуже мало просто говорити про Україну та про біблійні істини. Потрібно давати духовне опертя і розраду.
Бо насправді церква разом із ЗСУ у час війни повинні бути найбільшими та непохитними ключовими опертями. Церква — у духовному, а Збройні Сили — у діях.
Зрозуміло, що про владу ми не говоримо, бо якби вона була б українською по духу, то ЗСУ мали б 110% довіри і церква — 110%, бо влада задала б темпоритм історії буття.
Але у влади нема українського духу. Є слова, є символіка, є антураж, є зовнішні стосунки. Але… І це — наш жах.
Але є пасіонарії, які протидіють лютому ворогу — орді рашизму. Саме на цьому тримається країна, і саме тому кріпнуть наші міжнародні партнерства.
То що ж робити і де знаходити розраду українцям?
Бо нам потрібно перемогти. А перемогти у надломлених думках — неспівмірно важче.
Не так давно вже всім стало зрозуміло, що недолугий регламент ізоляції у час ковіду кардинально зруйнував соціалізацію людей. Люди зачинилися в собі й зруйнували комунікації. Цей час війни ще більше поглибив зачиненість душі. Та все ж треба працювати над рецептом одужання.
Поділюся своїми пропозиціями:
1. Розраду потрібно знаходити в родині, у традиціях української родини.
2. При зустрічах менше «втикатись» у смартфон, почати знову вчитися говорити наживо.
Особливо молодь — ходіть на побачення удвох зі своєю симпатією, а не вчотирьох: він, вона — і два смартфони.
3. Колективи, де ви працюєте. Давайте перестанемо шукати у колективах ворогів. Зовнішній ворог — зрозуміло. Внутрішній — лихварі, мародери і недолугість влади. Усі інші, зі своїми недоліками — друзі або товариші. Хиби є у кожного з нас. Маємо почати спілкуватися наживо — говорити й слухати, чути й розуміти.
Будь-які страхи, проблеми і негоди, з якими люди приходять до терапевтів, зустрічаються зі словами: розкажіть, що вас турбує. І в багатьох випадках, просто висловивши свої страхи, ми зауважуємо, як вони починають маліти. У тому числі й навпроти жахіть війни.
Давайте висловлювати свої страхи в родині чи у колективі. Це сприятиме початковій стабілізації нашого сум’яття.
Перше і ключове — не зачиняймося у своїх мушлях. Українець (до інтернету і «марафону») — це щира людина, що ділиться своїми радощами та проблемами, у першу чергу, в родині й колективі.
Єднання почнеться лише тоді, коли перестанемо шукати ворогів у своєму оточенні — там, де їх нема, а почнемо шукати партнерів і друзів, товаришів і близьких по духу.
Друге. Звернуся до предстоятелів християнських церков. Просто розповідати, що «кирило гундяєв» є людожером — це марно і замало. Потрібно взяти собі за взірець Велетнів церкви і Віри: наприклад, Шептицького, Філарета, Івана Павла ІІ чи інших достойників — так, як це робить сьогоднішній Лев XIV.
На чому вони здобули свій авторитет і, дехто, певну святість? На цінностях, на шляху їх утвердження у будні мирян. Вони переносили цінності слова в ужитки буття і поведінки звичайних людей.
Краплина по краплині вони змогли сформувати чесноти і людяну шляхетність навколо себе — там, куди змогли досягнути.
Третє. Маю честь звернутися до керівництва ЗСУ:
допоки не усвідомимо і не впровадимо цінність життя рядового солдата у найвищий ранг, допоки не припинимо вивищення розпіарених персон на високі посади, допоки не заборонимо у законний спосіб мародерним чиновникам красти кошти з бюджету й допомоги на нашу обороноздатність та красти якість засобів і зброї у солдатів — не буде 100% довіри. А саме такою є наша з вами мета!
Та нам усім важливо зібрати до гурту усю свою зрілість і любов до країни та у законний спосіб і з певністю свого духу направити неукраїнську по духу владу, наперекір її бруднослів’ю, — утвердити Уряд воєнного часу, який очолить досягнення нашої з партнерами перемоги України.
Переможемо.
Павло Жебрівський
Коментарі
