Не бійтеся бути шляхетними

У 2023 році я видав книгу «Маніфест українців». Написав її ще до повномасштабного вторгнення. Ділився там своїми політичними та державотворчими уроками та баченням упередження війни — що треба зробити у війську, державі, економіці. Війна все ж розпочалася, та я не змінив бажання ділитися.

У текстах я зазначав, що здорове суспільство — це спільнота, де людина має можливість здолати свою меншовартість, свідомо зробити вибір свого внутрішнього духу і задуматися про наслідки дій у цьому виборі. Звучить ніби високопарно, та все ж виявилось дуже ужитково.

У цілісних суспільствах існує тонкий розподіл на аристократів, еліту, шляхту і посполитих. Наголошу, що в суспільствах, що прагнуть розвитку держави та політичної нації, ці категорії — це категорично не поділ за статками, спадщиною, посадами чи за так званою «дворянською кров’ю». Вочевидь, що навіть хороший ремісник, потрапивши до парламенту, не стає елітою, а звичайний вчитель, що навчає діточок не лише предмету, а тлумачить їм цінності справедливого буття, завжди має місце серед шляхетних представників громади. Ці розмаїтості — це про вибір свого духу для способу життя та про свою відповідальність.

Аристократи — це моральні авторитети, які не пруться у посадову владу. Наприклад, моральним авторитетом у світі для мене є Павло Іоан II.

Еліта — це жертовні люди, патріоти своїх національних держав, які беруть відповідальність за країну на себе, навіть якщо це коштує їм майбутнього. Наприклад, де Голль у Франції чи Бальцерович у Польщі.

Шляхта — це ті, хто відчуває відповідальність за країну у будь-якій своїй праці та у своєму буденному моральному чи політичному виборі. Наприклад, це воїни-добровольці, це соціально відповідальний бізнес чи працівники комунального господарства, що допомогли усім пройти через найважчі воєнні зими. Усі вони патріоти своєї землі, своєї країни, своєї вулиці і своєї нації.

Посполиті — це ті, хто споглядає на аристократів, прислухається до еліти, трохи заздрить шляхті та ніби не має часу, а насправді відповідальності, на думку про справедливість у сьогоденні та своє місце у ній.

Ці критерії здорового суспільства демонструють країни вільного світу — від Оттави до Токіо. Ми бачимо їх у Канаді, Німеччині, Італії, Японії, у скандинавських країнах, Британії та Балтії. Їх аристократія і еліта приводять до тями шляхту і змушують посполитих шанувати самих себе, взяти відповідальність на себе, зберегти свої нації, не допускати меншовартості, розвиватися і через терни створити можливості для свого щастя.

У США сьогодні — фаршмак. Мають, м’яко кажучи, неадекватного президента. «Сіяні» наступники — Венси, Джонси, Рубіо, Камали — це точно ті, хто не будуть «робити Америку великою». Це ті, хто опустять її до морального плінтуса і намагатимуться встановити диктат в Америці, будуть боротися проти вільного світу та прагнути панувати над ним. Там сьогодні відсутнє правдешнє людяне лідерство.

Маємо ще гіршу ситуацію в Україні.

До «лідора лихварів і кріпаків» та як мінімум трьох наступних «рейтингоносців» критерії аристократії, еліти чи навіть шляхти застосувати, на мій погляд, нереально. На жаль.

Це знеособлені, денаціоналізовані особи, які стали лише носіями емоцій соціальних мереж. Щоб побачити в них шляхетного українця по духу — не знаю, який потрібен мікроскоп. Знову кажу — на жаль.

Жоден із цих, та й нижчих персон, не те що не вказує шлях, а навіть не задумується про відповідальність перед нацією і державою. Очевидним є лише намагання розштовхати чергу коло поживи.

Звичайно, людські амбіції не є чимось ганебним.

Відсутність амбітних людей у будь-якій країні, у будь-якій структурі, організації — це кінець держави, структури, організації. Клопіт в іншому: чи підтверджені ці політичні амбіції компетенцією, жертовністю, розумінням потреби нації і держави?

Ймовірно, ці люди мають хороші риси характеру, є хорошими сім’янинами, мають немало професійних навичок. Звичайно, як правило, немає людей тільки білих і тільки чорних, бо навіть московитські «орки», які гинуть в українських чорноземах, приносять користь — поживу для хробаків.

Але «хороша людина — не професія». Знаємо це з дитинства. Ключове — що ця людина, претендуючи на висоту, пропонує? Чи спроможна вона реалізувати те, що обіцяє?

Давайте міркувати про це частіше.

Давайте відповідально обирати критерії свого вибору тих, хто прагне «верхів».

Давайте творити свій обов’язок вибору майбутнього, щоб здобувати перемогу не всією кров’ю, щоб не довелося чекати наступної «несподіваної» війни, щоб не журитися завтра за лінивство свого українського духу сьогодні.

Павло Жебрівський