«Назавжди 39»: історія Віталія Долиняка, який загинув разом із сином під час ракетного удару по Тернополю
«Мамо, та сорок років – то якась така дата…» – колись сказав Віталій Долиняк своїй мамі Людмилі. Тепер ці слова для неї набули зовсім іншого, болючого значення.
20 вересня чоловікові мало виповнитися 40 років. Але тепер йому назавжди 39.
19 листопада 2025 року російська ракета влучила у житловий будинок на вулиці 15 Квітня. Уламок потрапив у квартиру, де спали Віталій та його чотирирічний син Давид. Батько і син загинули у вогні.
Для Людмили той ранок назавжди розділив життя на «до» і «після». Вона втратила єдиного сина та онука.
Від простого робітника до власника компанії
«Для нього найважливішими були сім’я і робота», – зі слізьми на очах розповідає про сина Людмила Долиняк. – Коли Віталій закінчив університет, то почав працювати у сфері ремонту турбін. Рік за роком здобував досвід, запам’ятовував технічні характеристики, цифри, особливості різних турбін. Згодом змінив кілька підприємств, доки не наважився започаткувати власну справу. Підтримала його в цьому дружина. «Вона йому казала: ти стільки років працюєш на інших, уже більше десяти років. Треба своє відкривати».
Так з’явилася компанія «TurboWest». За словами Людмили, син буквально вистраждав цей бізнес. Вкладав у нього всі сили, багато працював і пишався тим, що зміг побудувати власну справу. Щоб допомогти йому отримати кредит і розвивати підприємство, жінка навіть дала власну квартиру в заставу.
Віталій не обмежувався управлінською роботою. Він трудився разом із працівниками, сам вирішував технічні питання та переживав за людей, які на нього працювали.
Після початку повномасштабної війни чоловік активно допомагав військовим. Про масштаби цієї допомоги Людмила дізналася вже після його смерті – побачила подяки та грамоти на стінах офісу.
«Я навіть не знала, що він настільки багато волонтерив. Дуже здивувалася, коли побачила ці всі подяки», – каже Людмила.
Останній ранок Віталія та Давида
19 листопада 2025 року пані Людмила пам’ятає до найменших деталей. Саме того ранку російський удар обірвав життя її сина та онука.
«Вдосвіта телефонує сваха і кричить у слухавку, чи не говорила з дітьми, бо неподалік, де вони живуть, приліт… Я вдяглася за лічені хвилини і помчала. Чим ближче підходила до будинку, тим більший жах охоплював. На вулиці побачила труп жінки, всюди крик і паніка. Син із невісткою жили на першому поверсі. Уламок ракети влучив у кімнату, де спав Віталій із Давидом. Невістці з доньками вдалося вибратися з квартири. Таня через опік сітківки втратила зір, її старша донька виводила за руку з палаючої квартири… Їх відразу забрала швидка. Віталія та Давида врятувати не вдалося. Я потім ще їздила в морг. Я не вірила, що його немає серед живих. Це найстрашніше для мене», – згадує Людмила.
Батька і сина поховали на дев’ятий день. Родина чекала, поки Тетяна зможе вийти з лікарні та попрощатися із чоловіком і сином.
Людмила розповідає, що після похорону їй наснився син.
«Ніби він говорив, що любить мене, щоб я береглася, щоб я була щаслива і весела. Щоб я не жила тільки розумом, а серцем. І що він завжди біля мене, щоб я допомагала Тані та дітям. Відтоді більше не снився», – плаче Людмила.
«Сорок років – то якась така дата»
Після загибелі чоловіка Тетяна залишилася з двома дітьми. Одночасно їй довелося взяти на себе керування підприємством, яке він створював роками.
До цього жінка мала юридичну освіту, працювала у паспортному столі, а останні роки була в декреті. Тепер мусила самостійно розбиратися в роботі, яку її чоловік знав до найменших деталей.
Частина працівників після трагедії залишила підприємство. Для Тетяни це стало ще одним випробуванням після пережитого та власних травм. Попри все, вона вирішила не полишати те, що вони з чоловіком будували разом.
Компанія переїхала до Петрикова. Зберегела назву «TurboWest».
Для Людмили важливо, аби створене сином продовжувало жити. Це не лише робота, а й частина пам’яті про нього.
«Віталік заробив репутацію. Люди його знали. І зараз багато хто продовжує звертатися туди. Я вдячна Богові за свого сина і пишаюся ним. Вірю, що пам’ять про нього залишиться у його дітях…».
Галина Кіт