Найважливіші люди у життя: реальна історія

Мирослава довго сиділа біля могили батьків. Аж поки з машини до неї прибігла онучка Зеня.

– Бабуню, їдьмо вже, бо я голодна. І дідусь зачекався. Ти плачеш? Не сумуй, твої батьки на небесах, – щебетала малеча і гладила її посивіле волосся.

На цвинтарі думки ніяк не полишали Миросю. Вона завжди з теплотою згадувала свою маму. А про тата й зараз каже, що він – найкращий на світі чоловік…

Мама у Міри раптово померла, коли та саме збиралася до інституту вступати. Батько тоді все вирішив, подзвонив куди треба. Вона вчилася на відмінно, але похорони неньки вибили її з життєвої колії.

З того часу у неї почалися справжні біди і проблеми. Закохалася у Бориса, через півтора роки вийшла за нього заміж. Тато тоді попереджав, що йому зовсім не до душі її коханий, але, зрештою, змирився з вибором єдиної доньки. А благовірний у чарку заглядав ще й руки розпускав. Нікому не зізнавалася Мирося, соромилася, що щоразу потерпала від відчуття небезпеки. Сімейне життя виявилося не так, на яке вона сподівалася. Адже батьки чудово прожили разом, а у неї постійні сварки та бійки.

Та все ж приховати правди не вдалося. Тато якось приїхав без попередження і побачив усе на власні очі. Батько був не просто обурений. Він і гадки не мав про те пекло, яке переживала Мирося. Чоловік аж позеленів від несподіванки. Тоді схопив кривдника за одяг і виштовхав з квартири.

– Ще й року не минуло після одруження. Забирайся геть з нашого помешкання! – кричав. – І щоб духу твого біля моєї доні ніколи не було. Зрозумів, тиран? А ще краще, після розлучення, виїжджай з міста. Бо я життя тобі не дам. Не зможеш влаштуватися на жодну роботу. Ти мене знаєш.

У Кіндрата Пилиповича і справді були потрібні зв’язки. Він очолював велике державне підприємство. У його підпорядкуванні було сімсот робітників. І хто б до нього не звертався, усім допомагав і намагався вирішити питання позитивно. Тому Борис таки виїхав не лише з міста, а подався за кордон.

Мирося уже була вагітною. Проте часті побої не минулися даремно. Дівчинка народилася надто кволою і слабкою. Засмучена Міра молилася день і ніч, аби дитя росло без якихось серйозних захворювань. Лікарі нічого не обіцяли. Батько знову допоміг. Через кілька місяців повіз доньку з онучкою у столичну клініку до найкращих спеціалістів.

Спочатку Аліса навіть не мала сили молоко смоктати. Опісля голову погано тримала. Говорити й ходити почала пізно. Але з Божою і медичною поміччю все налагодилося. Алісочка до школи пішла цілком здоровою дитиною.

І якось Кіндрат Пилипович почав розмову здалеку.

– Ти вже доросла, але не можна бути самотньою. Бо ти молода і маєш кохати та жити на повну силу. Аліса вже менше потребує постійного догляду. Ти ж розумієш, вона подорослішає і створить власну сім’ю.

– Не розумію, до чого ти хилиш, тату? – ніяковіла донька.

– Я недавно познайомився з одним чоловіком, вдівцем, який мріє про домашній затишок. Він старший за тебе на вісім років. Але, повір моєму досвіду, він дуже порядний і зможе зробити тебе щасливою.

– Не хочу, я ж не сама. У мене є ти і Аліса. Ти ж не одружився вдруге, і мені так добре. Та й давно загубила свою долю.

– Не зійшовся ні з ким, бо такої, як мама, більше не зустрів. А ти – інша справа. Маєш відчути жіноче щастя і мати надійне чоловіче плече. Я ж не вічний, здоров’я підводить.

Міра з неохотою, але все ж погодилася. У Віктора власних дітей не було. Тому Алісу він обожнював з перших днів знайомства. З часом Мирося все більше ловила себе на думці, який далекоглядний був батько.

Віктор і справді поводився достойно, був уважним, турботливим, люблячим і щедрим. Вона опісля так закохалася, що вже й не уявляла, як могла стільки років жити без свого Віктора, вона тоді просто існувала.

…Але лихо знову постукало у двері. Батька раптово не стало, і Міра замкнулася в собі, втратила апетит та сон. Роками донька з коханим виводили її з депресивного стану.

Повністю зцілилася, щойно на руки взяла онучку, яка була сонечком у їхній родині. Тепер Мирослава почувалася повністю щасливою людиною. Найважливішими для неї були її рідні – чудовий чоловік, прекрасна донька, хороший зять, потішна онука. А ще – мала люблячих батьків, яких не забуде ніколи…

Оксана Волошина

Читайте нас у Google News

Читайте нас у Telegram