Хочу додому… Знайти б ще спосіб батьків мати не так далеко, і тоді все ідеально. Бо я дико і сильно хочу додому.
Перегляньте також:
- Герой “Азовсталі” завітав на перший урок у Тернопільський ліцей
- У Тернополі проходить всеукраїнський турнір з волейболу пам’яті Сергія Юрія
До нас. В наше маленьке затишне сімейне королівство) в наше велике потужне Торонто. Хочу до свого звичного ритму життя, хочу перейти в наш час, планувати дні зі Златунь, хочу знову розказувати вам про свій захват від нового життя (чи нового вже?) Я хочу додому. Хочу виїжджати коляскою з квартири і не підняти її жодного разу за 8 годин прогулянки. Хочу на наші безпечні дитячі майданчики. Хочу в магазини з ввічливим не нав’язливим обслуговуванням. Хочу в чисті автобуси, без поламаних гальмівних колодок. Хочу на рівні дороги, о, люди, як я ДИКО хочу на рівні дороги!!!! І туди, де дотримуються правил дорожнього руху, де пішохідний перехід завжди пішохідний перехід, а червоне світло ніколи не зелене. Хочу дуже в наші ресторани, де ти з дитиною король і цар. Хочу туди, де смітники на кожному кроці, а двірники не прибирають щодня, бо чисто там, де не смітять (до речі, щойно зрозуміла, що я ні разу не бачила двірників у Торонто).
Я можу багато перераховувати. І ще багато разів відповісти на питання, котре мені ставить кожен, КОЖЕН, знайомий при зустрічі “Ну, як там? Добре?”. Я кажу просто “Нам подобається”. А хочеться кричати “Ви навіть не уявляєте ЯК там добре!!!”, бо більшість дійсно навіть припустити не може, як тут все запущено. І це кажу я, колишня пластунка, переможниця не одного конкурсу читців патріотичної поезїї, людина, що 8 років тому говорила Віті “я ніколи і ні за що не поїду з України”, дівчина, що вважає, що кращої мови у світі не існує, ніж українська, мама, що народила свою доньку тут і пишається тим, що вона українка з народження. Я це кажу. Жах! Жах у що перетворилась країна моїх предків. Жах те, як змінилось мислення людей. Жах, що переважаюча більшість досі готова створювати собі ідола, вірити пафосним словам і наділяти його особливою силою, а за кілька років плюватись і розчаровуватись. А насправді самі ж винні. Самі створили, самі розвалили.
Мені страшенно прикро, але найбільше розчарування моєї поїздки не дороги, не влада. Люди. І мислення.
Вибачте за цей потік свідомості. Я читаю ваші стрічки і впевнена, що тут більшість тих, хто пробує розбиратись у причинах і наслідках, хто розуміє, що не хоче так жити, хто не мислить як сіра маса “винні всі, тільки не я, я – золотий”. Бо мене злість дика бере, коли клянуть владу, чиновників, а самі ховають податки і дають на лапу лікареві.
Одним словом, я хочу додому. Хочу на наш балкон, вложити Злату спати, пити улюблене червоне сухе і плакати, розказуючи Віті про свої розчарування і відкриття. Просто хочу додому.
