«Батько» українського бестселера Василь Шкляр – один з найвідоміших і найбільш читаних сучасних письменників відвідав Тернопільщину.
Перегляньте також:
Окрім презентації нового роману “Маруся”, не минулося під час розмови із журналістами про містично-політичні теми, про ставлення до війни на сході, про історичне протистояння Росії та України.
Нагадаємо, тоді Василь Шкляр завітав у наш край, аби відвідати кілька райцентрів. Пізніше збирався на схід – «до хлопців», як він це означив. Власне, розмова про війну була чи не найголовнішою частиною бесіди із представниками ЗМІ.
– Кілька років тому під час презентації «Чорного Ворона» в Кривому Розі до мене підійшли ще зовсім молоді хлопці і попросили: «Покажіть, де вмерти за Україну». Тоді ніхто й подумати не міг, що буде така війна… Я здивувався, посміхнувся і кажу: «Хлопці, почекайте, прийде час – я вам скажу», – розповідає письменник. – Потім цих хлопців я зустрів уже на Майдані, а зараз вони воюють на Донбасі. І я бачу, що це вже люди з іншого тіста. У них – адекватне почуття національної та людської гідності. Я підтримую з ними постійний зв’язок і зараз знову збираюся їхати на Донбас.
Письменника тішить те, що наші вояки і там читають, просять привезти «Марусю». Із книжкою вояків можна побачити навіть на блокпостах. Натомість на українських політиків Василь Шкляр дивиться з відвертою часткою скепсису.
Поставили журналісти письменнику і питання: «Чому таку нещасну долю має держава, яка могла б бути найбагатшою у Європі?». Причину Василь Шкляр вбачає лише у сусідстві з Росією.
До речі, на відміну від багатьох істориків, Василь Шкляр військові дії 1919-1921 рр., як і нинішню війну на сході України, називає не громадянською, а російсько-українською.
– Не українці тоді почали воювати один з одним, а саме Росія пішла війною на Українську Народну Республіку і, починаючи з походу Муравйова, до 1921 року топила її в крові, – каже він. – Фактично та війна ніколи й не припинялася, вона тільки набувала різних форм: голодомор, репресії, русифікація, культурно-інформаційна експансія і таке інше. Збройний опір окупаційної влади тривав, по суті, поки не загинув у березні 1930 року останній холодноярський отаман Андрій Блажівський.
Він вважає, що в це навіть нашим співвітчизникам важко повірити, адже у 1930 році, видається, Радянський Союз був уже непохитним. На думку Василя Шкляра, про той час так мало знають українці, тому що це замовчували цілеспрямовано. До того ж, жодного живого свідка вже немає. Мовляв, те саме було б із пам’яттю про УПА, якби не люди.
– Не випадково, коли вибухнув наш Майдан, наша Революція Гідності, ми побачили людей з прапорами Української Повстанської Армії та Холодного Яру. Адже все це – ланки одного ланцюга, єдиної боротьби, яка ще не закінчилася, – наголошує пан Шкляр.
Звісно, не обійшлося без запитання про думку письменника щодо перспектив України. На що автор бестселерів мовив, що прогнози – річ невдячна, вони зазвичай не збуваються.
– Одне скажу: фіналу, якого б нам всім хотілося, тобто, щоб Україна залишилася в колишніх межах і вимела всіх ворогів, – не буде. Усі розмови про повернення Криму найближчим часом – популістська балаканина. Крим тільки формально був частиною України. Те ж – і з Донбасом.
Письменник пригадав, як ще на початку 90-х років він говорив: якщо не займатися цими регіонами, не інтегрувати їх в лоно України на рівні культури, то краще від них відмовитися, бо це «ракова пухлина на тілі України».
– Тоді мої слова викликали чимало нарікань і звинувачень з боку наших моральних авторитетів. Скільки я всього наслухався, – додає він. – На жаль, моє пророцтво здійснилося. Природного тяжіння до українства на Донбасі не було і немає. Там, де немає української мови, там немає й України… А розмови на кшталт «Ми не віддамо своїх земель!» – це залишки імперського мислення. Те, що не можеш нести, краще залишити…
Жоден Крим чи Донбас, на думку Василя Шкляра, не вартий життів наших молодих хлопців…
Софія Левицька
