“Нагодувати смачно – це теж частина оборони”: Інтерв’ю зі старшим кухарем дивізіону тернопільської бригади

Євген — киянин, професійний кухар із 15-річним досвідом роботи в столичних ресторанах, учасник проєкту «МастерШеф». І хоча долучився до війська недавно сьогодні він — старший кухар у підрозділі артрозвідки 50 окремої артилерійської бригади Збройних Сил України. Його кухня — це не про високу гастрономію, а про силу, витривалість і бойовий дух.

Пишуть на сторінці 50 окремої артилерійської бригади.

– Пане Євгене, чим ви займалися до війни, в цивільному житті?

До війни, близько 15 років працював у сфері громадського харчування. Відкривали багато ресторанів — переважно мережевих. Це був центр Києва: Майдан, Золоті ворота, працювали й на Виноградарі. За освітою я технолог харчової промисловості — закінчив торгівельно-економічний університет. Кухня була і є моїм життям.

– Наскільки, на вашу думку, важлива робота кухаря в підрозділі ЗСУ?

– В армії все працює за ланцюжковим принципом. Якщо одна ланка випадає — механізм починає працювати неправильно. Я це чітко усвідомлюю.

Моя робота — частина цього механізму. І я знаю, що на мене розраховують.

– Чи допомагають вам кухарські навички з ресторану сьогодні, на службі?

– Звісно. Чимало страв стараюсь приготувати якісно і щоб було смачно. Наприклад, якщо горох довго не розварюється, можна додати харчової соди — зовсім небагато, десь чверть чайної ложки на 2–3 літри води. Або ж спеції: до звичайної картоплі додав часник — і страва вже має зовсім інший аромат. Такі дрібниці дуже важливі.

– Як виглядає ваш день на посаді старшого кухаря?

– День починається рано — о пів на п’яту. Зранку приводиш себе до ладу і йдеш на кухню. Перевіряю, чи розпалена піч, чи все готово до роботи.

Поки закипає вода, йдемо на склад — добираємо продукти, доробляємо заготовлене і починаємо готувати сніданок.

Після сніданку — одразу підготовка до обіду. Після обіду є трохи часу на відпочинок або особисті справи. Потім — вечеря.

Наприкінці дня контролюю чистоту, щоб нічого не залишалося на столах, щоб продукти не замерзли — зараз не дуже тепло. І тільки тоді можна йти відпочивати.

– Яка страва серед побратимів найпопулярніша?

– Якщо чесно — їм подобається все що ми готуємо. Але найбільше, звісно, м’ясо. Неважливо, як воно приготоване: печене, смажене, битки — головне, щоб було м’ясо.

– Чим сьогодні частували побратимів на обід?

– Гороховий суп, тушкована картопля з м’ясом, спеціями, перцем, часником і зеленню. Крабовий салат, хліб і узвар.

– Ви брали участь у проєкті «МастерШеф». Яким був цей досвід?

– Це були перші кастинги біля університету імені Тараса Шевченка. Спочатку — спілкування, знайомство, оцінка. Потім — приготування.

Я готував м’ясні рулети та різноколірну картоплю: одну з буряком, другу з морквою, третю хотів зробити зі шпинатом, але він втратив колір, тож я перебив його — і все вийшло. Відбір я пройшов. Проте в університеті поставили вибір: або навчання, або фільмування. Я обрав навчання. Пізніше ще брав участь у кулінарних програмах на СТБ, але на «МастерШеф» більше не повертався — був дуже щільний графік.

– Чи змінилося ваше ставлення до служби з моменту мобілізації?

– Однозначно. У цивільному житті я чув багато розповідей від знайомих, які служили, але сприймав це ніби крізь рожеві окуляри.

Коли ж сам відчув армійський ритм, зрозумів, наскільки це важливо. Багато речей переосмислив.

– Чи важко було адаптуватися до військового ритму?

– Складність була в тому, що я раніше не служив. У цивільному житті є шеф, а тут — військові звання, субординація, треба розуміти, до кого і як звертатися. Спочатку було трохи незвично.

Але страху не було. Навіть на БЗВП — працювати зі зброєю, брати автомат — не лякало.

– Що сьогодні мотивує вас у службі?

– Для мене мотивація щодня — це смачно нагодувати хлопців.

Я не можу від цього відмовитися. Я маю тут бути і готувати. Я знаю, що вони прийдуть, згадають, що їли, і скажуть «дякую». І цього достатньо.

– Яким ви бачите своє життя після завершення війни?

– Хочу повернутися до цивільного життя і знову варити кухню. Мрію про повноцінну сім’ю: кохану дружину, дитячий сміх. Дівчина мене чекає, квартира є, собака є. У майбутньому не охоче бачу себе найманим працівником. Хотілося б відкрити щось своє — звісно, як шеф-кухар. Кухня буде простою, не пафосною, але чесною.

Наприкінці розмови Євген поспішає на кухню — там на нього уже чекають побратими. У його щоденній роботі немає пафосу, але є справжня відповідальність. Бо оборона країни тримається не лише на зброї — а й на людях, які зранку розпалюють піч, готують їсти, підтримують, щоб інші мали сили тримати фронт.

Юрій Кульпа