Рівнянка 19-річна Яна Зінкевич на два дні приїхала до столиці з передової антитерористичної операції. Там керує медичною бригадою добровольчого корпусу “Правого сектору”. Вони півтора місяця обороняють Донецький аеропорт.
Перегляньте також:
Яна пропонує зустрітися в пабі біля метро Житомирська. За столом сидить з кінооператором та санітаром зі своєї бригади Євгеном Титаренком. Той працює за ноутбуком. Обоє у військовій формі. Яна зачесала набік фарбоване чорне волосся.
— Приїхали сьогодні поночі, — опускає втомлені очі. — Авто поламалося, цілий день лагодили. Потім медикаменти збирали і загружали. Сутки півтори буду в Києві. Треба скоординувати систему. Якщо буде завал по поранених, щоб могли транспортувати їх із Дніпропетровська на Київ. Нашими автомобілями на передовій можемо доправити тільки до Красноармійська.
Чому поранених не лікують у Дніпропетровську?
— У Дніпропетровську зараз шестеро наших поранених. Хочемо переправити на Київ, бо скоро і Дніпропетровськ можуть захопити.
Терористи готують новий наступ?
— Можливо, буде прорив по всій лінії фронту. Тоді вона відсунеться кілометрів на сто в глиб України. Такий великий наступ мали у серпні, коли був Іловайський котел. Волноваху назад забрали, Амбросіївку — великий участок Донецької області. Зачищена нами територія знову зайнята сепаратистами.
Київський госпіталь прийматиме ваших поранених?
— Проблема в тому, що у нашого батальйону статусу немає, пораненим не надають довідок, що вони поранені в АТО: пишуть “побутова травма”. Ми — єдиний неатестований батальйон: не підпорядковані ні МВС, ні Міністерству оборони.
Кажуть: “Боєць “Правого сектора”? У госпіталь не брати”. Мусять лікуватися в цивільних медзакладах. А що може цивільна лікарня?
Чому виникла така ситуація?
— Влада проти нас. Бо ми рушійна сила, яка може зробити багато цікавих вчинків. Ми є неконтрольованим елементом для них.
На нігтях дівчини — залишки чорного лаку. Офіціант приносить смажену картоплю і салат з томатів та огірків. Яна поволі їсть.
Важко було сказати рідним, що їдете на фронт?
Яна кілька секунд мовчить. Її мати працює в торгівлі, батько з родиною не живе.
— Хвилювалася. Але вони змирилися. Розуміють, що все одно поїду. Сьогодні вперше за півроку заскочила додому. Поплакали-поплакали. За цей час настільки втомлюєшся від усього, що не реагуєш на емоції родичів.
Де отримали навички з медицини?
— Захоплювалася нею давно, дев’ять років вивчала самотужки. Готувалася до вступу в медичний у Львові. Але треба великі рейтинги мати або гроші. Я пройшла медичну практику на полі бою. У квітні була одна. Все почала з нуля. Тепер у нас п’ять-шість медичних бригад.
Надаю першу медичну допомогу і мінімальну хірургію, аби сутки-двоє до лікарні людина дотрималася. Елементарно: зшити тканини, скріпити кістку, якщо роздроблена, щоб не почалося зараження. Якби на передовій були операційний стіл, матеріали, все стерильне, то робила б ці операції сама.
Бувають спокійні дні, коли можна відпочити?
— У мене часу немає взагалі. Це повний контроль “двохсотих” (загиблих. — ”ГПУ”), “трьохсотих” (поранених. — ”ГПУ”). Подальше лікування поранених вдома. Найдовший мій сон — годин сім.
На нашій базі в Пісках під аеропортом — міні-гуртожиток, по шестеро людей в кімнаті. Я з ним в одній, — киває на Євгена.
Як після фронту сприймаєте життя у столиці?
— Тут занадто шумно. Люди злі. В тилу можна здуріти ще більше, ніж на фронті. В людей свої проблеми. Їм на все, що відбувається на передовій, насрати. Не тому що вони далеко. Дніпропетровськ ніби ж від АТО недалеко. А там люди такі самі байдужі, як і тут.
І коли це лихо постукає в двері, тоді схаменуться: а може, треба було його придушити ще на Донбасі?
Ви базуєтеся біля Донецького аеропорту?
— Нам визначили ділянку фронту, що маємо тримати — це селище Піски й аеропорт. У Пісках і живемо. Нас щодня обстрілюють з мінометів, “Градів”. Бомблять усе підряд. В нашу базу теж попадає. Де ми, вони знають. Є наводчики, місцеві. Піски — це територія, в якій лишилася якась дрібка мирного населення, і воно, звичайно, на нас доносить.
На базі ще є жінки?
— Місяць тому жінок було з півдесятка. Лишилася тільки Олена Білозерська (київський журналіст. — “ГПУ”). Одні психічно не витримують. Інші втомилися.
Приходить фотограф. Просить Яну Зінкевич вийти для зйомки в іншу залу, де більше світла. У пабі голосно грає музика.
— Я два місяці в зоні АТО, — розповідає Євген Титаренко. Лишаємося вдвох. — Спочатку приїхав як оператор-документаліст. Потім познайомився з “Правим сектором”. Я — санітар і вогнева підтримка. З Яною разом виїжджаємо за пораненими. Паралельно знімаю документальний фільм про медиків “Краще загинути вовком, ніж жити псом”. Ви вже бачили трейлер? — показує в інтернеті відео зі зйомок бази. — От іде наш окоп. І через 500 метрів уже сепарський окоп. Регулярно обстрілюють. Можеш сидіти їсти картоплю, а через секунду тебе починають бомбити. У Пісках немає ні мобільного зв’язку, ні інтернету, ні світла, ні води. До нас час від часу забігають сховатися від перестрілок вуличні пси зграями по шість-вісім. Починають їсти нашу їжу, а нам самим не вистачає. Тому виганяємо їх.
Повертається Яна.
Із сепаратистами спілкувалися?
— Так, — відповідає Яна. — Надавала їхнім полоненим медичну допомогу. Всі — різні. Бувають просто ідіоти без власної думки, бувають ідейні, розумні. Є залякані, є куплені. Росіян вистачає. Останнім часом їх усе більше.
Говорили з Дмитром Ярошем (лідер “Правого сектору”. — “ГПУ”)?
— Постійно. Він з нами на базі. Не маю права розповідати про його побут. Це приватне. Він — хороша відповідальна людина. Щира. І не буде відступатися від свого. Сказав: “Якщо влада здасть Україну, то “Правий сектор” піде на Київ”. Спочатку треба прибирати тих тилових мишей, які сидять у міністерстві.
Потім робити щось на передовій. Половина добровольців із фронту підключаться. Чим далі триває так зване “перемир’я”, тим більше військових готові йти на Київ.
Євгенові телефонують. Він просить Яну збиратися: мають їхати до друзів, з якими домовилися про нічліг. Виходимо надвір. Яна йде прямо на вантажівку, що дає задній хід. Не помічаючи її, проходить впритул.
Не мерзнете у військовій формі?
— Не дуже звертаю увагу на це. Ніхто з тих, хто воює в АТО, не мучитиметься через побутові незручності.
Помічаю на зап’ясті в Яни паракорд — трос, сплетений у вигляді браслета.
— Якщо його розв’язати, матиму 4-метровий канат. Витримує до 150 кілограмів. З нього носилки можна зробити, — пояснює.
Скільки витримаєте на фронті?
— Буду там до кінця за будь-яких обставин.
Ви можете зробити перерву. Приїхати додому хоча б на місяць.
Заперечливо хитає головою.
— Я керую бригадою. Якщо випаду з процесу, структура поламається. Іншого на моє місце не поставлять. Ввести людину в суть справи — це не один місяць.
Перед метро прощаємося.
Особисті речі кожен пере сам
— Жінок на передовій за літо й осінь побільшало, — каже 35-річна Олена Білозерська, снайпер Добровольчого українського батальйону. До війни працювала журналістом. — На нашій тиловій базі за сто кілометрів від передової живуть жінки-психологи, працівниці інформаційного відділу, складів. Деякі волонтерки, які постійно приїздять і привозять бійцям речі, лишаються на фронті. Чоловіки розказують: “Спочатку як волонтер возив на передову амуніцію. А побачив дівчат з автоматами, соромно стало — пішов воювати”.
Дівчата менше бояться і створюють позитивну атмосферу. Читала інтерв’ю з якоюсь сепаратисткою. Вона розказувала, що готує, прибирає та пере речі для всього загону. В нас чергують по черзі, а особисті речі кожен пере сам.
Автор: Валерія РАДЗІЄВСЬКА
