Їхала у тролейбусі. І звичайно, перед Великоднем у людей одна й мова, що про свята. Всі кажуть, що чекають того дня з нетерпінням, кожен ділиться куди поїде, чи то в село, чи до родичів в іншу область, чи то мама з Італії на Пасху приїде додому – неабияка радість…
Перегляньте також:
- Унікальні ретро-світлини ХІХ століття: жителі Заліщиків у традиційному одязі
- Про студентські «гусаки»
І тут старенький пасажир згадав як колись святкували Великдень. Дідусь задивився в вікно, і видно, згадав те, що досі болить…
«Не та Пасха, що колись… Зараз свято зовсім інше. Що зараз? – ми маємо все. Хочеш – хліб білий, свіжий і м’який, хочеш – ковбаску підеш в магазин та й купиш, хочеш – шиночку, все що треба – є на ринку, ото пішли, скупили все за пів години, поставили у кошик і йдемо до церкви, а там посвятили, прийшли додому і наїлися, майже, як кожного дня. А колись… знаєте, як згадаю, то серце мене болить. Я пережив тяжкі часи. Я пережив війну і повоєнні часи. На той білий хліб ми чекали цілий рік і коли пасочку пекли – то була така неймовірна радість, діти стояли біля печі і виглядали, коли мама витягне паску, чекали того запаху і рум’янців, то було таке свято для родини, що словами не передати. А м’ясо? Не було стільки наїдків, як тепер, м’ясо ми бачили дуже рідко, ділилися, щоб всім вистачило, ех… важко було жити…
Дай Бог, щоб ми кожного дня мали що їсти і за що жити, але так би хотілося, щоб нині не нівелювали того свята, щоб не зводилося все до того, аби відстояти у храмі, прийти і наїстися досхочу, щоб цінували той день, щоб розуміли, що Великдень – це щось дуже особливе, було, є і буде, який би то час не був, важко чи легко жити…» Говорив дідусь, згадував, а на очах в нього виступили сльози… Каже, що досі, у Великдень для нього хліб пахне і смакує по-іншому…
