Першого ж дня повномасштабного вторгнення росії в Україну доцент кафедри онкології, променевої діагностики і терапії та радіаційної медицини Тернопільського державного медичного університету ім. Івана Горбачевського Мирослав Домбрович разом з побратимами-медиками пішов у територіальний центр комплектування та соціальної підтримки. 25 лютого виїхав з Тернополя, а 26-ого вже був на службі у 66-ому військовому мобільному госпіталі, рятуючи життя наших воїнів. Мирослав Іванович зізнається: попри втому, що накопичилася за майже два з половиною року великої війни, бойового духу все ж не втрачає. Адже чітко усвідомлює, для чого сюди йшов.
Нещодавно Мирослав Домбрович здобув перемогу в регіональному доборі на здобуття високої медичної нагороди – «Ордена Святого Пантелеймона» в номінації «Військовий лікар».
Перегляньте також:
- Тернопільщина втратила захисника Назарія Недобійчука
- МНС росії видало трешові поради, як рятуватися від українських БПЛА: спати по черзі, спостерігати за тваринами
– Мирославе Івановичу, як сприймаєте той факт, що стали переможцем регіонального добору «Ордена Святого Пантелеймона»? Що для вас означає ця нагорода?
– Дуже вдячний, що адміністрація університету висунула мою кандидатуру на цю нагороду. Що для мене це означає? Мабуть, те, що я на правильному шляху (усміхається).
– Ви на фронті не вперше, маєте досвід ще з часів АТО.
– Так, у 2015-2016 роках я служив у Покровську на Донеччині, у 66-ому військовому госпіталі. Разом зі мною служили також лікарі Тернопільської міської комунальної лікарні швидкої допомоги – хірург Едуард Валерійович Ремезюк та анестезіолог Сергій Адамович Заячківський, доцент нашого університету, травматолог Ігор Сергійович Кулянда. Ми перебували в резерві першої черги, тож відразу 24 лютого стелефонувалися та прийшли у військкомат. Нині я служу в тому ж госпіталі, який залежно від оперативної ситуації може переїжджати з однієї позиції на іншу. Порівняно з АТО зараз війна, звичайно, значно інтенсивніша. Тоді також були важкі поранення, але зараз їх значно більше, доправлення дуже масові. Якщо тоді обстріли поблизу наших об’єктів були десь епізодично, то зараз все значно-значно серйозніше. Наш мобільний госпіталь організовує свої передові хірургічні групи або лікарсько-сестринські бригади, які розташовуються в різних населених пунктах. Ми попрацюємо на одній точці, потім переміщаємося на іншу. Таких точок багато, зокрема, й доволі близько до передової лінії, є також основна базова точка, де сходяться всі потоки, – все це разом утворює військовий мобільний госпіталь.
– Чи вистачає нині на фронті медиків?
– Відверто кажучи, трохи не вистачає, адже ми фактично працюємо без вихідних. Навіть якщо у певний момент безпосередньо не залучений до надання допомоги, все одно безперервно перебуваєш у постійній готовності – і вдень, і вночі. Тому люди втомлюються. А якщо ще хтось йде у відпустку, хворіє чи має певні сімейні обставини, то навантаження на інших ще збільшується. На жаль, медики й гинуть, особливо бойові, які служать у медпунктах батальйонів, медротах, працюють на евакуаціях з поля бою. Серед побратимів-медиків, які полягли, є й ті, яких знав особисто. Так, рік тому загинув наш випускник Тарас Баран.
Гадаю, що ще є достатній резерв медичних працівників, адже знаю, що з багатьох лікарень пішли служити один-два лікарі. Втім, це дуже складна проблема. Держава намагається все якимось чином врегулювати. Сумно, але іноді з уст наших громадян доводиться чути наративи, нав’язані російським ІПСО, мовляв, а що мені Україна дала, хай депутати та їхні діти йдуть воювати. Якщо нині кожен почне так міркувати, то можемо дочекатися, що росія буде під Львовом. Треба по-іншому ставити питання: ти не йдеш захищати владу чи депутатів з прокурорами, а власну сім’ю, своїх батьків, друзів, зрештою, своє майно.
На початку повномасштабного вторгнення ми стали єдиною стіною й зуміли зупинити ворога. Звісно, великою ціною. Але що ж робити? Треба продовжувати захищатися, тому що просто так та імперія від нас не відчепиться. Вони розуміють лише силу, тому нам треба зміцнюватися й давати відсіч, іншого виходу немає.
Проте теми мобілізації при зустрічах зі знайомими, друзями в цивільному житті стараюся не торкатися. Кожен нехай для себе вирішує, як йому жити. Можу сказати, чому я пішов. Мені так буде спокійніше на душі та я не матиму себе в чомусь дорікнути, питаючи насамперед сам у себе: а де ти був, коли в твою хату прийшли злочинці, окупанти? Сумління моє чисте.
– У цивільному житті ви працюєте онкохірургом. На фронті специфіка інша. Важко було перелаштуватися?
– Мені допомагає те, що я перші п’ять років після закінчення Тернопільського медичного інституту працював ургентним хірургом з надання невідкладної допомоги, а вже потім перейшов на напрям онкохірургії. Чималий досвід здобув, коли служив в АТО. На початку багато підказували кадрові військові лікарі, які все своє життя займаються військовою медициною та бойовими травмами. Зрештою, завдяки значному обсягу щоденної праці приходить розуміння, що потрібно робити на нашому етапі допомоги. А на нашому другому рівні медичної допомоги – на рівні мобільного військового госпіталю – ми надаємо кваліфіковану медичну хірургічну допомогу з елементами спеціалізованої. Тобто, нам не потрібно вирішувати все від початку до кінця, ми повинні надати лише певну частину допомоги, найбільш необхідну. Якщо цього достатньо – чудово, якщо ні – пацієнта евакуйовуємо в тилові госпіталі, де проходить наступні етапи лікування. Така методика військово-польової хірургії має назву Damage control. Завдяки їй вдається врятувати життя значно більшій кількості військових, аніж кожному виконували б повноцінне оперативне втручання.
– Чи траплялися випадки, що навіть вас, досвідченого медика, змусили похвилюватися?
– Звичайно, дуже багато.
– Які моменти були за весь цей період найважчими?
– Насамперед бувають складні операції. Скажімо, привозять пораненого з масивною кровотечею і відлік часу йде буквально на хвилини, все потрібно робити просто миттєво. Та найгірше почуваюся, коли бачу, що військовий неправильно застосував турнікет. Так, усіх наших солдатів вчать, що при пораненні кінцівок потрібно накладати турнікет для зупинки кровотечі. Але ж є ще таке поняття, як конверсія турнікету: його треба через якийсь час відпустити та подивитися, продовжується кровотеча чи ні. Чи про це інколи забувають сказати воїнам, чи вони не слухали, чи розгубилися при пораненні й боялися знімати, щоб не було гірше, але іноді турнікети тримають по 9-10 годин. Тож доки такий боєць потрапить до нас з передової, настають ішемічні зміни, кінцівка за той час мертвіє й доводиться робити ампутацію. Найобразливіше, коли ще й кровотеча дріб’язкова та її можна було зупинити іншими методами, наприклад, накладанням тиснучої пов’язки чи використати й турнікет, але просто відпустити його за якийсь час. Такі випадки для мене просто жахливі.
– Як загалом вплинуло на вас перебування на фронті?
– Зізнаюся, трохи вже втомився, хочеться додому. Хочеться у відпустку, близьких побачити, хочеться елементарних життєвих побутових речей: проїхатися на велосипеді, піти в похід, поїхати на дачу щось зробити. Все відкладав якісь господарські справи, мовляв, потім зроблю. Та потім почалася повномасштабна війна – й усе «зависло». Зрозуміло, що хочеться миру, спокою. Трохи заздримо цивільним, бо вони ночують вдома, у них є вихідний (сміється). У нас такого немає. Але що ж робити. Мені не гірше, ніж іншим хлопцям на фронті.
– Коли трапляються такі психологічно виснажливі моменти, як долаєте їх?
– Я психологічно себе добре налаштував – від початку й доки буде потрібно. У мене не буває відчаю чи депресії. І хлопці наші тримаються. Якщо ми побігли першого ж дня у ТЦК – то ж знали, чого йшли. Ми їхали на Донеччину й чули новини, що ворог прорвався на півдні, що наступає і тут, і там. Важко було повірити, що протримаємося з такою неспівмірною навалою. А вже третій рік тримаємося! Так, десь трішки відступили, але загалом дуже круто!
– На ваш погляд, знаєте, доки ще війна триватиме?
– Гадаю, досить довго. Втім, пригадую, як радянський союз розпався. Посипався миттєво! Звісно, фахівці знали, що все до того йде, але звичайні люди сприймали це так, що був радянський союз – і вмить не стало. Дуже хочу сподіватися, що й росія так розпадеться, от тоді перемога настане значно швидше. Іноді я родичам своїх важких онкологічних пацієнтів кажу: «Сподівайтеся на краще, але готуйтеся до гіршого». Так і нам усім треба сподіватися на швидшу перемогу, але набратися терпіння, що все може затягнутися надовго.
– Що може зробити кожен з нас у тилу, щоб трохи наблизити перемогу?
– Якби ми подолали корупцію – було б дуже чудово. І загальну корупцію, і схильність до неї кожен сам у собі. Якщо суспільство буде видозмінюватися, удосконалюватися, то й в армії ситуація буде краща. Адже не може бути безлад у суспільстві, а армія при цьому – ідеальна. Усі ми пов’язані.
– Що найперше хотіли б зробити після нашої Перемоги?
– Я займаюся туризмом, ходжу в походи й дуже знудьгувався за ними. Хотів би в похід піти. Додому приїхати! Був нещодавно вдома, у березні. Але це так мало: максимум дві відпустки на рік. На два тижні – та й назад.
– За такий короткий час що вам найкраще допомагає відпочити, набратися енергії?
– Спілкування із сім’єю, дітьми, внучкою. Коли я пішов на війну, внучці Катерині було пів року, незабаром – уже три рочки. Приємно побачитися з друзями. Завжди, коли приїжджаю у відпустку, заходжу також на рідну кафедру, спілкуюся, дізнаюся всі новини.
– Щиро дякую за розмову. Насамкінець – що хотіли б сказати колегам, студентам?
– Усім хочу побажати миру. Колегам вдячний за підтримку. Студентів хочу попросити, щоб, незважаючи на складні часи, вони все-таки доклали зусилля та здобули обрану професію, щоб гідна зміна нам росла. Іноді мої студенти скаржаться: «Інші не такі вимогливі, як ви. Навіщо змушуєте нас так вчитися?». Я їм відповідаю: «Хто ж мене лікуватиме? Треба й мені мати до кого звернутися» (усміхається). Розумію, що в цивільному житті також дуже несолодко. І світло вимикають, і вдосталь економічних проблем, і дуже важко морально, бо чи не в кожного, зокрема, з моїх співробітників, з близького оточення хтось перебуває на фронті. Тому терпіння всім. Віримо в нашу Перемогу!
