Минулого літа я поселився у Єрусалимі
на Яффській вулиці. З веранди готелю
Перегляньте також:
- Кіно – це зброя, бізнес і потужний інформаційний наркотик в тих руках, хто його використовує
- Професійні раби
проглядалися мури Старого міста,
дзеленчали поруч трамваї, шипіла шаурма,
достигали місцеві сорти ґранатів
і горлиці ховалися від спеки у виноградному листі.
Спека нагрівала місто як бляшану накривку.
Продавці сувенірів попивали чай з м’ятою,
такою волохатою і зеленою, як гусінь,
такою пахучою і соковитою, як помаранча.
Хасиди, сварячись, копошилися в черзі
за соціальною допомогою – приспічило з реченцями.
У мене було домовлення з раббі про зустріч.
Він мешкав в Єврейському кварталі,
звідки відкривалася панорама площі
перед Західною стіною. Вуличка, зазначена
як адреса, була окупована котами,
а з внутрішнього дворика пахло шовковицею.
Але поки я дійшов до тієї вулиці та дворика,
довелося кілька разів перетнути Via Dolorosa:
зустрічаючись з натовпами туристів,
охоронцями із автоматами, а також металевими
турнікетами, коли переходиш
з Мусульманського кварталу в Єврейський.
Дивне відчуття лабіринту, переплетених вулиць
суцільної торгівлі, безперервного чалапання
й важкого – від спеки – людського дихання,
постійного скреготу апаратів для вичалювання
помаранчевого соку, липкого й духмяного,
та ґранатового, брунатного як кров.
Раббі на мене чекав у своїй квартирі, поки я,
затримавшись, затесався поміж молільників
біля Стіни, споглядаючи як сефардські євреї
святкували бар-міцву червонощокому хлопчикові.
З-за перегородки, тобто жіночої частини,
чулися голоси і здіймалися руки.
Обслуга, що працює біля Стіни, переносила
недбало залишені пластикові стільці,
збирала молильні книги і зносила їх в одне
місце для наступних відвідувачів.
Хилиталися молільники і хилиталася Стіна.
На колінах писалися записки і вкладалися
в глибокі тріщини, щоби ознайомився з ними
Господь, надуті голуби і сизі горлиці.
Бо кожен щось прохав і чогось, звісно, очікував.
Я попрохав у хасида, що готувався до молитви,
ручку. Той витягнув з глибокої кишені
сюртука олівець. А я знайшов в себе квитанцію,
видану в продуктовій крамниці за покупку
пляшки води і також на коліні написав кілька
речень. Я знав, що усі записки згодом змітають
до сміття, але все одно сподівався. Ну,
так, як всі. Так як помаранчевий кущ сподівається
свого цвіту, а ґранатовий – свого.
Нарешті я знайшов вуличку, пропахлу гнилою
шовковицею. Обминув з десяток тлустих
котів. З раббі ми поговоримо про юдаїзм
і християнство. Мене пригостять помаранчевим
соком. І на прощання, з полумиска,
подадуть стиглий ґранат,
яким, на зворотньому шляху, поділюся
з голубами та горлицями.
Василь Махно
28.12.2024
